Люсі Мод Монтгомері - Енн з Острова

Енн відправилася на першу з багатьох своїх прогулянок по Старому Сейн-Джону наступного ранку. Вони з Прісциллою пішли в Редмонд до полудня й зареєструвалися як студенти, після чого їм того дня не було більше що робити. Дівчата радо звідти втекли, бо оточення натовпів незнайомців не підіймало дух, тим пак, що більшість з них мала такий вигляд, ніби не могли знайти собі місця.

Першокурсниці стояли відокремленими групками по двоє-троє, скоса поглядаючи одна на одну; першокурсники ж скупчилися на великих сходах до вестибюля, де на всю силу молодих легень горлали пісні, кидаючи цим виклик своїм споконвічним ворогам, другокурсникам, декілька яких зарозуміло походжали поряд і своїм виглядом показували зневагу до «жовторотих дітлахів». Гілберта та Чарлі ніде не було видно.

– Не думала, що колись настане день, коли б я була рада побачити Слоана, сказала Прісцилла, коли вони йшли університетським містечком, – але зараз я була б майже щаслива побачити витрішкуваті очі Чарлі. Принаймні це була б пара знайомих очей.

– Ох, – зітхнула Енн. – Не можу знайти слів, щоб описати, як я почувалася в черзі до реєстрації – мізерною, незначною, як крапля води в найбільшому відрі. Почуватися незначною вже неприємно, але, крім того, просто нестерпно, коли в тебе в душі посіяна думка, що ти завжди-завжди буде незначною, а саме так я й почувалася – ніби я була невидима для неозброєного ока й хтось з тих другокурсників може на мене наступити. Я знала, що мене поховають без сліз, почестей і співів.

– Зачекай до наступного року, – заспокоїла її Прісцилла. Тоді ми виглядатимемо такими ж знудженими й премудрими, як будь-який другокурсник. Почуватися незначною, звісно, жахливо; але це, думаю, краще, ніж почуватися великою й незграбною, як я – ніби я собою весь Редмонд заступила. Так я почувалася – напевно, тому що я була там на два дюйми вища за всіх. Я не боялася, що другокурсник наступить на мене; я боялася, що вони подумають, що я слон чи зразок перегодованого картоплею острів’янина.

– Думаю, ми не можемо пробачити великому Редмонду, що він не маленька Королівська академія, – сказала Енн, намагаючись зібрати рештки своєї життєрадісної філософії, щоб прикрити занепалий дух. – Коли ми закінчували академію, ми всіх знали й мали своє місце. Ми ніби несвідомо чекали, що життя продовжиться з того моменту, на якому воно перервалося зі закінченням Королівської академії, а тепер нам земля втікає з-під ніг. Я вдячна, що ні пані Лінд, ні пані Еліша Райт не знають і не дізнаються, про що я зараз думаю. Вони б із тріумфом заявили: «А я тобі казала» й були б переконані, що це початок кінця. Хоча насправді це лише кінець початку.

– Точно. Тепер я впізнаю Енн. Скоро ми акліматизуємось і зі всіма познайомимося, і все буде добре. Енн, ти зауважила дівчину, яка весь ранок стояла сама просто за дверима вбиральні – така гарненька, з карими очима й вигнутим ротом?

– Так. Я звернула на неї увагу, бо вона здалася єдиною істотою, яка ВИГЛЯДАЄ так само самотньо, як я ПОЧУВАЮСЯ. Я мала тебе, а вона нікого не мала.

– Мені здається, вона також почувалася так, ніби зовсім сама. Декілька разів я бачила, як вона поривається до нас підійти, але так і не підійшла – напевно, вона надто сором’язлива. Шкода. Якби я не почувалася слоном, я б підійшла до неї. Але я не могла сунути через вестибюль при всіх тих хлопцях, які там завивали. Вона була найгарнішою першокурсницею, яку я сьогодні бачила, але, мабуть, навіть з краси немає ніякої користі в перший день в Редмонді, – договорила Прісцилла й засміялася.

– Після обіду я йду прогулятися на Сент-Джон, – сказала Енн. – Не знає, чи цвинтар гарне місце для того, щоб збадьоритися, але це єдине відоме мені тут місце з деревами, а мені зараз потрібні дерева. Сяду на якійсь старій могилі, заплющу очі й уявлятиму, що я в лісах Ейвонлі.

Цього Енн, однак, не зробила, бо на Старому Сент-Джоні виявилося досить всього цікавого, щоб очі залишалися широко розплющеними. Вони минули вхідні ворота й минули просту, масивну, камінну арку з великим англійським левом нагорі.

«На Інкермані багряні грона ожини,

А ці холодні висоти увійдуть в історію з цієї ж хвилини», – процитувала Енн зі захопленим поглядом. Вони опинилися в тьмяному, прохолодному, зеленому місці, де муркотіли вітри. Вони блукали довгими, порослими травою проходами, читали чудернацькі багатослівні епітафії, викарбувані в часи, коли люди мали більше вільного часу, ніж тепер.