Люсі Мод Монтгомері - Енн з Острова

– Чому мусиш?

– Сонце, а ти може уявити мене дружиною бідняка? Я нічого не вмію, і я ДУЖЕ марнотратна. Ой, ні, мій чоловік має мати повно грошей. Тому я звузила вибір до двох. Але обрати між двома мені було не легше, ніж поміж сотнею. Я добре знала, що кого б не обрала – шкодувала б все життя, що не обрала іншого.

– А ти не… любила котрогось із них? – спитала Енн, трохи невпевнено. Їй нелегко було говорити з чужою людиною про велику таїну життя.

– Боже, ні. Я б нікого не змогла полюбити. Мені це не властиво. Та я й не хотіла б. Кохання робить тебе рабом, так я думаю. І дає чоловікові владу завдати тобі болю. Я б боялася. Ні-ні, Алек й Алонсо чудові хлопці, і обоє так сильно мені подобаються, що я не знаю, який з них подобається мені більше. У тому й лихо. Алек, звісно, красень, але ж я б не могла вийти за чоловіка, який не був би вродливим. І характер у нього приємний, і він має чудове кучеряве чорне волосся. Він аж надто ідеальний – не думаю, що хотіла б ідеального чоловіка – такого, в якого не дошукаєшся жодної вади.

– То чому б тобі не вийти за Алонсо? – серйозно спитала Прісцилла.

– Подумати тільки – вийти за чоловіка, якого звати Алонсо! – сумно сказала Філ. – Не думаю, що змогла б таке витримати. Але він має класичний ніс, і добре було б мати в родині людину, на чий ніс можна покластися. На мій покластися не можна. Наразі він більше подібний до носів Гордонів, але боюся, що він може з часом стати більше подібним до носів Бірнів. Я його з тривогою оглядаю кожного дня, що пересвідчитися, що він ще Гордонівський. Моя мама була Бірн, і має найбільш бірнісівський ніс зі всіх бірнісівських носів. Чекайте, самі побачите. Я обожнюю гарні носи. У тебе чудесний ніс, Енн Ширлі. Ніс Алонсо майже схилив мене на його бік. Але ж АЛОНСО! Ні, я не могла вирішити. Якби ж з ними можна було так само як з капелюшками – поставити поряд, заплющити очі й ткнути голкою – було б легко.

– Як почувалися Алек й Алонсо, коли ти поїхала? – поцікавилася Прісцилла.

– О, вони ще надіються. Я сказала їм, що вони мусять зачекати, поки я не вирішу. Вони готові чекати. Вони обоє мене боготворять, знаєте. Тим часом я планую добре проводити час. У Редмонді, думаю, у мене буде повно залицяльників. Якщо не буде, я буду дуже нещасна. Але не думаєте, що першокурсники страшно скромні? Я сьогодні бачила одного непоганого. Він пішов перед вами. Я чула, як його друг називав його Гілберт. Його друг мав такі витрішкуваті очі, вони аж ДО СЮДИ вилазили. Але ж ви ще не йдете? Не йдіть ще.

– Думаю, ми мусимо, – доволі прохолодно сказала Енн. – Вже стає пізно, і я ще маю дещо зробити.

– Але ви обоє прийдете до мене, правда ж? – спитала Філіпа, підводячись і обіймаючи обох за плечі. – Можна я до вас теж завітаю? Я хочу з вами дружити. Ми мені обоє так сподобалися. Я вас не дуже відштовхнула своєю фривольністю, правда?

– Не дуже, – засміялася Енн у відповідь на обійми Філ.

– Бо я й наполовину не така дурненька, якою здаюся. Ви просто приймаєте Філіпу Гордон такою, якою її створив Господь, зі всіма її вадами, і вона, думаю, Вам сподобається. Правда цей цвинтар дуже симпатичний? Я б хотіла, щоб мене тут поховали. Ось могила, яку я раніше не бачила – ой, дівчата, дивіться, бачите – надпис каже, що це могила мічмана, якого було вбито в битві між Шенон і Чізпік. Уявляєте?

Енн зупинилася й подивилася на старий надгробок, її пульс пришвидшився. Старий цвинтар з його сплетінням дерев і довгими рядами тіней, зник їй з-перед очей. Натомість перед нею постав Кінґспорт минулого століття. З туману вийшов фрегат під англійським прапором. За ним був ще один, а на ньому героїчна фігура, загорнута у свій власний зоряний стяг – доблесний Лоренс. Час перегорнув сторінки назад, і ось уже перед нею з тріумфом плив Шенон з Чізпіком в ролі його трофею.

– Повертайся, Енн Ширлі, повертайся, – засміялася Філіпа, смикаючи її за руку. – Ти за сто років від нас. Повертайся.

Енн зітхнула й повернулася; її очі м’яко блищали.

– Завжди любила цю стару історію, – сказала вона, – і хоча Англія тоді перемогла, думаю, вона мені так подобається через відважного командувача, який зазнав поразки. Ця могила наближає мене до неї й робить такою реальною. Цьому бідному мічману було всього лиш вісімнадцять. Він «помер від доблесних ран, отриманих у доблесному бою» – так сказано в епітафії. Кращої солдатові годі й бажати.

Перш ніж обернутися, Енн відколола пучок фіолетових братків, який вона мала на собі, і м’яко кинула на могилу хлопця, який загинув у великому морському поєдинку.