Люсі Мод Монтгомері - Енн з Острова

– Ну і що ти думаєш про нашу нову подругу? – спитала Прісцилла, коли вони попрощалися з Філ.

– Мені вона подобається. У ній є щось дуже приємне, незважаючи на всі дурниці, які вона говорить. Думаю, як вона сама каже, вона й наполовину не така дурненька, якою звучить. Вона як дитина, яку хочеться поцілувати – і не знаю, чи вона колись виросте.

– Мені вона теж подобається, – рішуче сказала Прісцила. – Вона так само багато говорить про хлопців, як Рубі Джилліс. Але слухати Рубі мене завжди виводить з себе, а з Філ хочеться просто добродушно посміятися. У чому тут причина?

– Є різниця, – замислено сказала Енн. – Думаю, тому що Рубі це чудово розуміє. Вона грає в любов. Крім того, ти відчуваєш, коли вона хвалиться своїми кавалерами, що вона тицяє тобі в обличчя тим, що ти не маєш їх наполовину стільки, як вона. А коли Філ говорить про залицяльників, звучить так, ніби вона говорить про друзів. Вона дивиться на хлопців як на товаришів, і їй приємно, коли вони сотнями крутяться навколо неї, просто тому, що їй подобається бути популярною й вважатися популярною. Навіть Алекс й Алонсо – я тепер не зможу думати про ці два імені по окремо – для неї просто два товариші по іграх, які хочуть, щоб вона грала з ними в ігри до кінця життя. Я рада, що ми зустріли її, і я рада, що ми пішли на Старий цвинтар. Мені здається, сьогодні я пустила в Кінґспорті перше коріння. Надіюся. Ненавиджу, коли мене пересаджують.

Наступні три тижні Енн з Прісциллою продовжували почуватися чужинками в чужому краї. А тоді нараз все, здається, почало ставати на свої місця – Редмонд, професори, заняття, студенти, навчання, соціальні події. Життя знову ставало однорідним, замість того, щоб складатися з роз’єднаних фрагментів. Першокурсники, замість того, щоб бути чужими людьми, виявили, що стали групою, із груповим духом, груповими інтересами, груповими антипатіями та груповими амбіціями. Вони перемогли другокурсників у щорічному мистецькому конкурсі й так заробили собі повагу серед інших груп і височезну думку про себе, яка додавала їм упевненості. Другокурсники перемагали три роки підряд; цьогорічною перемогою першокурсників можна завдячувати стратегічному командуванню Гілберта Блайта, який провів кампанію й розробив нові тактики, які деморалізували другокурсників і принесли тріумф першокурсників. Як нагороду його було обрано президентом курсу, що і було почесно, і вимагало відповідальності – принаймні на погляд першокурсника. Його також запросили приєднатися до «Лямб» – редмондської «Ламбда Тета» – такої честі першокурсники рідко удостоювалися. Для посвяти він мав промарширувати головними вулицями Кінґспорту в чепчику від сонця й пишному кухонному фартуху з квітчастого ситцю. Завдання він виконав з радістю, ще й галантно знімаючи капелюха при зустрічі зі знайомими дамами. Чарлі Слоан, якого не запросили до «Лямб», сказав Енн, що не розуміє, як Блайт міг це зробити, і ВІН, зі свого боку, ніколи б так себе не принизив.

– Уяви Чарлі Слоана в ситцевому фартуху й чепчику, – хихотіла Прісцилла. – Він би виглядав точнісінько як бабуся Слоан. А от Гілберт у цьому всьому виглядав так само чоловіком, як і у своєму нормальному одязі.

Енн і Прісцилла опинилися в гущі соціального життя Редмонду. Те, що це відбулося так швидко, значною мірою було заслугою Філіпи Гордон. Філіпа була донькою багатого та знатного чоловіка й належала до старовинної новошотландської родини. Це, у поєднанні з її вродою та харизмою – харизмою, яку визнавали всі, хто був з нею знайомий – швидко відчиняло їй двері в усі кліки, клуби та курси в Редмонді; а куди йшла вона, туди йшли й Енн з Прісциллою. Філ «обожнювала» Енн і Прісциллу, особливо Енн. То була вірна душа, якій не властивий був жодний снобізм. «Любиш мене, люби й моїх друзів» було її підсвідомим гаслом. Без жодних зусиль вона повела їх за собою у все ширше коло її знайомств, і підійматися соціальною драбиною Редмонда двом дівчатам з Ейвонлі було дуже легко й просто, на заздрість іншим першокурсницям, яким, позбавленим опіки Філіпи, судилося свій перший рік провести на периферії.

Для Енн і Прісцилли, з їхніми серйознішими поглядами на життя, Філ залишалася милим, потішним дитям, яким здалася їм при першій їхній зустрічі. Однак, як вона сама сказала, мізків їй не бракувало. Де й коли вона знаходила час вчитися – загадка, бо вона, здавалося, завжди шукала розваг, і вдома в неї кожного вечора були гості. Вона мала всіх кавалерів, яких тільки можна побажати, бо дев’ять першокурсників з десяти, як і значний відсоток всіх інших курсів, боролися за її усмішку. Вона тішилася цьому, як дитина, і радісно переповідала кожне нове завоювання Енн і Прісциллі, з такими коментарями, від яких в нещасних закоханих мали б палати вуха.