Люсі Мод Монтгомері - Енн з Острова

– Болінґброк! – вигукнула Енн. – Я ж там народилася.

– Справді? То ти новошотландка!

– Ні, зовсім ні, – заперечила Енн. – Здається, Ден О’Коннел казав, що коли й чоловік і народиться в конюшні, це його не робить конем. Я наскрізь острів’янка.

– Що ж, все одно я рада, що ти народилася в Болінґброку. Це робить нас кимсь на кшталт сусідів, хіба ні? І мені це подобається, бо коли я розказуватиму тобі секрети, то буде так, наче я розказую їх незнайомці. А я мушу їх розказувати. Я не вмію берегти секрети – нема чого й намагатися. Це моя найгірша вада – це та нерішучість, про яку я вже розказала. Можете в таке повірити – я пів години вирішувала, який капелюшок мені надягти, коли збиралася сюди – СЮДИ, на цвинтар! Спочатку я схилялася до коричневого з пером; але щойно його вбрала, то подумала, що ось цей рожевий з м’якими крисами більше пасуватиме. Коли я його закріпила на місці, то відразу захотіла поміняти на коричневий. Нарешті я поклала обидва на ліжку один біля одного, заплющила очі й тицьнула шпилькою для капелюшків. Шпилька проколола рожевий, тому я надягнула його. Мені личить, правда? Скажіть, що ви думаєте про мій вигляд?

З такого наївного прохання, сказаного абсолютно серйозним тоном, Прісцилла знову засміялася. Але Енн сказала, імпульсивно стиснувши руку Філіпи:

– Сьогодні зранку ми подумали, що ти найвродливіша дівчина в Редмонді.

Вигнутий рот Філіпи розтягнувся в усмішці поверх білосніжних зубків.

– Я й сама так подумала, – таким було її наступне вражаюче твердження, – але я хотіла почути ще чию думку, яка б підтримала мою. Щойно я вирішу, що я гарненька, то починаю мучитися відчуттям, що я негарна. Крім того, у мене є двоюрідна бабуся, яка завжди каже мені, сумно зітхнувши, «Ти була таким гарним немовлям. Дивом дивуюся, як діти міняються, коли виростають». Я люблю бабусь, але тільки не двоюрідних бабусь. Прошу, кажіть мені час від часу, що я гарненька, якщо вам неважко. Я почуваюся значно краще, коли можу думати, що я гарненька. Я й до вас буду така люб’язна, якщо хочете – я можу.

– Дякую, – засміялася Енн, – але ми з Прісциллою так глибоко переконані в нашій красі, що нам непотрібні нічиї запевнення, можеш не турбуватися.

– Ой, ви з мене смієтеся. Знаю, ви думаєте, що я жахливо марнославна, але це не так. У мені нема ні краплі марнославства. І мені зовсім неважко робити компліменти іншим дівчатам, коли вони цього заслуговують. Я така рада, що з вами познайомилася. Я приїхала в суботу й із того часу просто вмираю так сумую за домом. Жахливе відчуття, правда? У Болінґброку я важлива персона, а в Кінґспорті я ніхто! Від цього буває дуже сумно. Де ви живете?

– Тридцять восьмий номер, вулиця Сент-Джон.

– Все краще й краще. Я живу відразу за рогом, на Волас. Мені, однак, не подобається мій пансіон. Він холодний і самотній, а моя кімната виходить вікнами на такий огидний задній двір. Це найпотворніше місце на світі. А ще ж коти – ну, ВСІ коти Кінґспорту там просто не помістяться, але половина з них по ночах збирається точно. Я люблю котів, які згорнуться клубочком на килимку біля каміна, але коти вночі на задньому дворі – це зовсім інші звірі. Першу ніч тут я проплакала, як і коти. Бачили б ви мій ніс зранку! Як я шкодувала, що не залишилися вдома!

– Не знаю, як ти взагалі змогла прийняти рішення їхати в Редмонд, якщо ти така нерішуча, – сказала здивована Прісцилла.

– Бог з тобою, сонце, я такого рішення не приймала. Це тато хотів, щоб я сюди їхала. Він так вирішив – чому не знаю. Смішно, правда ж, щоб я вчилася на бакалавра? Не те що б я не могла. Мізків мені не бракує.

– О! – неоднозначно вигукнула Прісцилла.

– Так. Але користуватися ними нелегка справа. І бакалаври такі вчені, поважні, мудрі, серйозні створіння – мусять бути. Ні, я не хотіла їхати в Редмонд. Я це зробила тільки на догоду татові. Він така душка. Крім того, якби я залишилася, я мала б вийти заміж. Мама хотіла цього – хотіла дуже рішуче. Мама взагалі дуже рішуча. Але я й думати не хочу про заміжжя в найближчі декілька років. Я хочу веселитися й ще раз веселитися, перші ніж осісти. І якою б смішною не була думка, щоб я стала бакалавром, думка про те, що я маю стати старою заміжньою жінкою ще абсурдніша, чи не так? Мені лише вісімнадцять. Ні, я вирішила, що краще вже Редмонд, ніж заміжжя. Крім того, як би я мала вирішити, за якого чоловіка виходити?

– А їх було так багато? – засміялася Енн.

– Повно. Хлопцям я страшенно подобаюся – це правда. Але тільки двоє з них рахуються. Решта були або занадто молоді, або занадто бідні. Я мушу вийти за багатого, знаєте.