Люсі Мод Монтгомері - Енн з Острова

– Яблунька – аж тут! – радісно вигукнула Енн.

– Так, справжня яблунька, яка родить яблука, тут, посеред сосен і беріз, за милю від фруктового саду. Я якось був тут минулої весни й знайшов її, всю в білому цвіті. Тоді я вирішив прийти сюди знову восени й подивитися, чи родить вона яблука. Як бачиш, вона аж гнеться. Виглядають добре – червонясті. Дикі яблука зазвичай зелені й зовсім не апетитні на вигляд.

– Напевно, вона виросла тут багато років тому з зернятка, яке тут випадково впало, – сказала Енн замріяно. – І як вона тут виросла й втрималася сама поміж чужинцями? Яка відважна й рішуча!

– Ось повалене дерево, обросле мохом. Сідай, Енн – буде як лісовий трон. Я залізу й нарву яблук. Вони всі ростуть на верхніх гілках – дерево тяглося до сонця.

Яблука виявилися смачними. Під червонястою шкіркою була біла-біла м’якота, з ледь помітною червоною сіточкою; і, крім власне свого яблучного смаку, вони мали своєрідний дикий, приємний аромат, якого не мало жодне яблуко, вирощене в саду.

– Саме фатальне яблуко в Едемському саду не могло мати більш унікального смаку, – прокоментувала Енн. – Але нам пора додому. Дивися, ще три хвилини тому було сонце, а тепер світить місяць. Шкода, що пропустили момент переходу. Але, мабуть, такий момент неможливо вловити.

– Давай підемо назад довкола болота, і далі підемо додому Стежкою Закоханих. Ти все ще така ж роздратована, як тоді, коли прийшла з дому, Енн?

– Не я. Ті яблука як манна небесна для голодної душі. Тепер мені здається, що мені сподобається в Редмонді, і я проведу там чотири чудові роки.

– А що через чотири роки?

– О, а за ними – ще один поворот на шляху, – не замислюючись відповіла Енн. – І гадки не маю, що може бути за ним – і не хочу мати. Краще не знати.

Стежка Закоханих тієї ночі була чарівним місцем, тихим і оповитим серпанком місячного сяйва. Вони мовчки йшли нею, як добрі друзі, і жоден з них не хотів порушувати тишу.

– Якби Гілберт завжди був такий, як цього вечора, як би все було гарно й просто, – подумала Енн.

Гілберт дивився на Енн, яка йшла поруч. У своїй легкій сукні, струнка, вона нагадувала йому білий ірис.

– Цікаво, чи зможу я колись зробити так, щоб вона була до мене небайдужа, – подумав він із муками невіри у власні сили.

Чарлі Слоан, Гілберт Блайт і Енн Ширлі покинули Ейвонлі вранці наступного понеділка. Енн сподівалася на гарний день. Діана мала відвезти її на станцію, і вони хотіли, щоб їхня остання поїздка разом вдалася. Але коли Енн лягала спати в неділю ввечері, довкола Зелених Дахів завивав східний вітер, що не обіцяло нічого доброго, і так воно й сталося. Коли Енн прокинулася, краплі дощу били по вікну й розходилися широкими колами на сірій поверхні ставу; пагорби й море ховалися в тумані, і все здавалося темним і понурим. Яким би безрадісним та сірим не був ранок, Енн вдяглася, бо щоб встигнути на поїзд до пароплава, вирушити треба було рано; вона намагалася не розплакатися, але сльози все одно наверталися на очі. Вона залишала дім, який так любила, і щось підказувало їй, що вона залишає його назавжди – крім того, що приїжджатиме на канікули. Все вже ніколи не буде так, як раніше; приїжджати на канікули не те саме, що жити тут. А яке все було дороге її серцю – веранда, якій вона довіряла свої дівочі мрії, Снігова Королева біля вікна, струмок в лощині, Джерело Дріади, Ліс Привидів, Стежка Закоханих – всі тисяча й одна місцина, де жили роки спогадів. Чи зможе вона ще десь бути по справжньому щасливою?

За сніданком в Зелених Дахах панував скорботний настрій. Деві, можливо, вперше в житті, не міг їсти, а тільки безсоромно плакав над своєю кашею. Ніхто не мав апетиту, крім Дори, яка спокійно наминала. Дора, як безсмертна й найбільш розсудлива Шарлотта, яка продовжувала різати хліб з маслом, коли поряд несли тіло її коханого, була однією з тих щасливих істот, яких рідко щось тривожить. Навіть о восьмій нелегко було порушити спокій Дори. Їй, звичайно ж, було шкода, що Енн їде, але хіба це причина не отримати насолоду від тосту яйцем пашот? Аж ніяк. А побачивши, що Деві їсти не може, Дора доїла ще й за нього.

Рівно в домовлений час з’явилася Діана з конем й екіпажем, її рожеві щоки виглядали з плаща. Тоді треба було якось попрощатися. Пані Лінд прийшла, щоб обійняти Енн і попередити її, аби вона вважала на здоров’я, що б не робила. Марілла, без церемоній і без сліз, цмокнула Енн в щоку й сказала, що сподівається почути від неї звістку, коли вона буде на місці. Випадковому спостерігачеві цієї сцени могло б здатися, що від’їзд Енн значить для неї небагато – якби тільки цей випадковий спостерігач не зазирнув їй у вічі. Дора стримано поцілувала Енн і видавила дві маленькі слізки; але Деві, який сидів на сходинці веранди й плакав, відколи вони встали з-за столу, навідріз відмовився прощатися. Коли він побачив, що до нього наближається Енн, то скочив на ноги, помчав сходами нагору й сховався в гардеробній, звідки відмовлявся вилазити. Його заглушені ридання були останнім звуком, який почула Енн, від’їжджаючи зі Зелених Дахів.