Люсі Мод Монтгомері - Енн з Острова

– Хлопці можуть жити на другому кінці Кінґспорта, наскільки я знаю, – продовжила Енн. – Я рада, що буду в Редмонді, і впевнена, що з часом мені там сподобається. Але я також знаю, що перші декілька тижнів мені точно не подобатиметься. І я навіть не зможу втішати себе тим, що на вихідних поїду додому, як це було в академії. А до Різдва ще тисяча років.

– Все міняється – чи буде мінятися, – сумно сказала Діана. – У мене відчуття, що нічого вже не буде, як раніше, Енн.

– Думаю, ми дійшли до місця, де наші шляхи розходяться, – вдумливо сказала Енн. – Ми мали сюди дійти. Як гадаєш, Діано, бути дорослими – справді так добре, як ми уявляли в дитинстві?

– Не знаю – щось добре в цьому точно є, – відповіла Діана, знову погладжуючи перстень з тією легкою усмішкою, яка завжди змушувала Енн почуватися зайвою й недосвідченою. – Але багато всього заплутує. Буває, я почуваюся так, наче бути дорослою мене тільки лякає – і я б все віддала, щоб знову стати маленькою дівчинкою.

– Думаю, з часом ми всі звикнемо бути дорослими, – сказала Енн бадьоро. – Згодом вже буде не так багато несподіваного – хоча, зрештою, мені здається, саме несподіване робить наше життя цікавим. Нам вісімнадцять, Діано. За два роки нам виповниться двадцять. А там не встигнеш й оком кліпнути, як ти станеш поважною матроною середніх літ, а я буду милою старою дівою тіткою Енн, яка приїжджатиме в гості на канікули. У тебе завжди знайдеться для мене куточок, правда, люба Ді? Не кімната для гостей – старі діви не можуть і мріяти про кімнати для гостей, і я буду «скромна, як Урія Гіп, і задовольнятимуся маленькою затишною місциною десь над верандою чи при вітальні».

– Що за дурниці, Енн, – засміялася Діана. – Ти вийдеш за когось чудового, вродливого й багатого – і жодна кімната для гостей в Ейвонлі не буде й наполовину такою розкішною, як тобі треба, а ти задиратимеш носа на всіх друзів молодості.

– Дуже шкода; ніс в мене гарний, але, боюся, задирання вгору його зіпсує, – сказала Енн, погладжуючи свій фігурний ніс. – У мене не так багато гарних рис, щоб я могла собі дозволити їх псувати; тому, навіть якщо я вийду за короля острова Людожерів, я тобі обіцяю, що не задиратиму носа, Діано.

Ще раз весело засміявшись, дівчата розійшлися, Діана пішла до Садового Схилу, а Енн – на пошту. Там на неї чекав лист, і коли на мосту через озеро Блискучих Вод її обігнав Гілберт Блайт, вона іскрилася від хвилювання.

– Прісцилла Грант теж їде в Редмонд, – вигукнула вона. – Хіба не чудово? Я на це сподівалася, але вона думала, що її батько не погодиться. Але він погодився, і ми житимемо разом. Мені здається, що я вистою перед цілою армією – чи професорами Редмонда в одній фАлланзі – з такою подругою як Прісцилла поруч зі мною.

– Думаю, нам сподобається Кінґспорт, – сказав Гілберт. – Кажуть, це гарне мрії й надії, які захоплювали його душу. Але Енн висмикнула руку й швидко відвернулася. Чари сутінків для неї були зламані.

– Мені треба додому, – вигукнула вона, з перебільшеною байдужістю. – У Марілли сьогодні боліла голова, і я впевнена, що близнята вже щось натворили. Мені не слід було так довго бути не вдома.

Вона незв’язно базікала без упину, поки вони не дійшли до дороги, яка вела до Зелених Дахів. Бідний Гілберт не міг вставити й слова. Енн відчула полегшення, коли вони розпрощалися. Глибоко в душі вона почувалася незручно поряд з Гілбертом від тої короткої миті одкровення в саду Будинку Відлуння. Щось чуже втрутилося в стару добру шкільну дружбу – щось, що могло її затьмарити.

– Раніше мені ніколи не хотілося спекатися Гілберта, – подумала вона, трохи з жалем, трохи зі смутком, поки наближалися до дому. – Нашу дружбу буде втрачено, якщо він продовжуватиме ці нісенітниці. Але я не допущу, щоб її було втрачено. Ох, чому хлопці не можуть бути більш розсудливими!

Енн, щоправда, мучив сумнів, чи дуже це «розсудливо» все ще відчувати тепло Гілбертової руки, так само сильно, як тої короткої миті, коли вона була на її руці; і ще менше розсудливим було те, що це відчуття аж ніяк не було неприємним – зовсім не таке, як те, що вона відчула, коли сиділа на танцях з Чарлі Слоаном три ночі перед тим. Але всі проблеми, пов’язані з нестямними залицяльниками, вивітрилися в неї з голови, коли вона увійшла в домашню атмосферу кухні Зелених Дахів, де на канапі гірко плакав восьмилітній хлопчик.

– Що сталося, Деві? – спитала Енн, беручи його на руки. – Де Марілла з Дорою?

– Марілла вкладає Дору спати, – схлипнув Деві, – а я плачу, бо Дора впала зі сходів до пивниці, полетіла шкереберть, і здерла шкіру з носа, і…