Люсі Мод Монтгомері - Енн з Острова

Дощ лив всю дорогу до Брайт-Рівер, де вона мала сісти на поїзд, бо з Кармоді до порома не було чим добратися. Чарлі та Гілберт вже стояли на платформі, коли вони прибули на станцію, а поїзд свистів. Енн якраз вистачало часу, щоб купити квиток і здати валізу, поспіхом попрощатися з Діаною й заскочити у вагон. У той момент вона хотіла повернутися з Діаною в Ейвонлі; вона знала, що вмиратиме від туги за домом. Ох, і якби хоч не лив той проливний дощ, так ніби весь світ плакав за літом і на землі не залишилося жодної радості! Навіть присутність Гілберта її не втішала, бо Чарлі Слоан теж був там, і «Слоанівство» можливо було толерувати хіба за гарної погоди. У дощ воно було абсолютно нестерпним.

Але коли пором рушив з причалу Шарлоттауна, все стало краще. Перестав падати дощ, і сонце розливало золоте світло з-поміж хмар, поліруючи сіру морську гладінь мідними фарбами й розсіваючи туман, який огортав червоні береги Острова Принца Едварда, золотими променями, що все ж таки обіцяло погожий день. Крім того, Чарлі Слоан мусив прилягти через морську хворобу, а Енн з Гілбертом залишися на палубі наодинці.

– Добре, що всі Слоани дістають морську хворобу, щойно вийдуть в море, – безжально подумала Енн. – Та й не думаю, що я змогла б кинути прощальний погляд на неньку-батьківщину з Чарлі за спиною, який би вдавав, що теж сентиментально дивиться на неї.

– Ну, ми відпливли, – несентиментально зауважив Гілберт.

– Так, я почуваюся як Байронів Чайльд Гарольд – от тільки це не зовсім мої рідні береги, – сказала Енн, енергійно кліпаючи сірими очима. – Мої рідні береги, гадаю – Нова Шотландія. Але ж насправді рідна земля та, яку ти любиш най-дужче, і для мене це старий добрий Острів Принца Едварда. Аж не віриться, що я не все життя прожила на ньому. Ті одинадцять років, які я прожила, перш ніж переїхала туди, здаються страшним сном. Пройшло сім років, відколи я прибула цим самим поромом – від вечора, коли пані Спенсер привезла мене з Хоуптона. Так і бачу, як я пливу в тій жахливійсірій сукні та вилинялій безкозирці й із цікавістю вивчаю каюти та палуби. Тоді був гарний вечір; а як виблискували на сонці ті червоні береги. І ось я знову перетинаю протоку. Ой, Гілберте, я все ще сподіваюся, що мені сподобаються Редмонд і Кінґспорт, але думаю, цього не станеться!

– Куди поділася вся твоя філософія, Енн?

– Вона похована під велетенською хвилею самотності й туги за домом. Я три роки мріяла про Редмонд – а краще б не мріяла! Але не зважай! Я поверну свою бадьорість і філософію, як тільки добре поплачу. Я МУШУ поплакати, але треба зачекати, поки я не опинюся у своєму ліжку сьогодні вночі, де б воно не було. Тоді Енн знову стане собою. Цікаво, чи Деві вже виліз з гардеробної.

Була дев’ята година, коли їхній потяг прибув у Кінґспорт, де вони опинилися в біло-блакитному блиску залюдненої станції. Енн почувалася страшенно спантеличеною, але за якусь мить її схопила Прісцилла Грант, яка приїхала в Кінґспорт у суботу.

– А ось і ти, люба! І ти, напевно, така ж втомлена, як і я була в суботу ввечері.

– Втомлена! Прісцилло, і не кажи. Я втомлена, я зелена, я провінціалка, і мені десь із десять років. Заради Бога, візьми свою бідну, розбиту подругу в яке-небудь місце, в якому вона зможе почути власні думки.

– Я повезу тебе просто в пансіон. На нас вже чекає кеб.

– Це подарунок небес, що ти тут, Пріссі. Якби тебе тут не було, я б, напевно, просто сіла на валізі, прямо тут і зараз, і гірко заплакала. Яке добре бачити знайоме обличчя серед натовпу незнайомців.

– Це Гілберт Блайт он там, Енн? Як він виріс за останній рік! Він був тільки хлопчиком, коли я вчила в Кармоді. І, звичайно ж, Чарлі Слоан. Хто-хто, а він не змінився. Він виглядає точно так само, як тоді, коли народився, і так само виглядатиме, коли йому буде вісімдесят. Сюди, люба. Ми будемо вдома за двадцять хвилин.

– Вдома! – застогнала Енн. – Ти маєш на увазі в якомусь жахливому пансіоні, у ще жахливіший спальні, з видом на брудний задній двір.

– Це не жахливий пансіон, Енн, дівчинко. Ось наш кеб. Стрибай всередину – візник візьме твої речі. О, так, пансіон – це насправді дуже гарне місце, ти й саме побачиш завтра вранці, коли добрий сон змінить твій настрій. Це великий, старомодний, сірий кам’яний будинок на вулиці Сент-Джон, до Редмонда можна пішки зайти. Колись це була резиденція важливих людей, але вулиця Сент-Джон вийшла з моди, і будинки на ній можуть хіба згадувати про кращі дні. Вони такі великі, що люди мусять брати пансіонерів, щоб їх якось заповнити. Принаймні наші домовласниці хочуть справити на нас враження. Вони чудові, Енн – наші домовласниці, я маю на увазі.