Люсі Мод Монтгомері - Енн з Острова

Енн закінчила чимось середнім між сміхом і зітханням. З її вразливою натурою будь-яке несхвалення набирало ваги, навіть несхвалення тих, чию думку вона не дуже поважала. Наразі життя втратило смак, а амбіції вивітрилися, як дим загашеної свічки.

– Тобі абсолютно байдуже, що вони сказали, – заперечив Гілберт. – Ти добре знаєш, який вузький їхній світогляд, якими б чудовими вони не були. Робити щось, чого ВОНИ ніколи не робили заслуговує на анафему. Ти перша дівчина в Ейвонлі, яка їде в коледж; і ти знаєш, що всіх першопрохідців вважають божевільними сновидами.

– Ох, та знаю. Але ВІДЧУВАТИ – це не те, що ЗНАТИ. Мій здоровий глузд каже мені те ж, що й ти, але бувають моменти, коли здоровий глузд не має наді мною жодної влади. Мною заволодіває хворий глузд. Справді, після того, як пані Еліша пішла, я не могла навіть закінчити пакуватися.

– Ти просто втомилася, Енн. Забудь про це все і давай пройдемося – через ліс над болотом. Там має бути щось, що я хочу тобі показати.

– Має бути! Ти не знаєш, чи воно там?

– Ні. Я тільки знаю, що має бути, бо бачив дещо минулої весни. Ходімо. Уявимо, що ми знову двоє дітей, і підемо, куди вітер повіє.

І вони весело рушили. Енн, згадавши, яким неприємним був вчорашній вечір, була доброю до Гілберта; а Гілберт, який вчився мудрості, постарався залишатися шкільним товаришем і не більше. Пані Лінд з Маріллою спостерігали за ними через кухонне вікно.

– Ото буде колись пара, – схвально сказала пані Лінд.

Марілла злегка зморщилася. У душі вона сподівалася, що так і буде, але їй не хотілося чути це у сухій формі пліток від пані.

– Вони ще тільки діти, – коротко відказала вона.

Пані Лінд добродушно засміялася.

– Енн вісімнадцять; я вийшла заміж, коли була її віку. Нам, старим, Марілло, завжди здається, що діти ніколи не виростуть. Енн – молода жінка, а Гілберт – чоловік, і він готовий цілувати землю, по якій вона ходила, всі це бачать. Він хороший хлопець, і Енн годі й сподіватися на кращу партію. Сподіваюся, у Редмонді вона не заб’є собі голову різними романтичними дурницями. Не подобається мені це спільне навчання для хлопців і дівчат, і ніколи не подобалося. Я не вірю, – похмуро підсумувала пані Лінд, – що студенти в таких коледжах роблять щось, крім того, що фліртують.

– Вони ще мають трішки вчитися, – з усмішкою сказала Марілла.

– Люба моя, – пирхнула пані Рейчел. – Тим не менш, я думаю, Енн буде вчитися. Вона ніколи не була кокеткою. Але вона не цінує Гілберта так, як мала б, от у чому біда. Ох, знаю я дівчат! Чарлі Слоан теж від неї шаліє, але я б ніколи не радила їй виходити за Слоана. Слоани, звичайно, добрі, чесні, поважні люди. Але, зрештою, вони ж СлоанИ.

Марілла кивнула. Для сторонньої людини фраза, що Слоани це ж Слоани, мабуть, не багато означала б, але вона зрозуміла. У кожному селі є така родина; вони можуть бути добрими, чесними, поважними людьми, але при цьому вони є будуть СлоанАМИ, хоч і говорять мовами людськими й ангельськими.

Гілберт і Енн, щасливі в незнанні того, як вирішила їхнє майбутнє пані Рейчел, повільно йшли крізь тіні Лісу Привидів. За ним урожай на пагорбах грівся у світлі призахідного сонця, під блідим, невагомим небом рожево-блакитної барви. Ялинові гаї вдалині зайнявся бронзою, і їхні довгі тіні розтинали нагірну луку. Але навколо них між китиць смерекових гілок співав вітерець, і в співі його вчувалися ноти осені.

– Тепер у цьому лісі справді живуть привиди – наших старих спогадів, – сказала Енн, нагнувшись, щоб нарвати папороті, вибіленої морозом. – Таке відчуття, ніби ті дівчатка, якими ми з Діаною були, все ще тут бавляться, сидять біля Джерела Дріади в сутінках, на побаченні з духами. Знаєш, я не можу підійматися цією стежкою в сутінках без відчуттястраху й тремтіння. Був один особливо страшний привид, якого ми вигадали – привид вбитої дитини, який підкрадався ззаду й клав свої холодні пальці на твої. Зізнаюся, до сьогоднішнього дня я не можу не уявляти його тихенькі кроки за собою, коли приходжу сюди за ночі. Я не боюся Білої Пані чи безголового чоловіка, чи скелетів, але краще б я ніколи не уявляла того привиду дитини. А як Марілла та пані Баррі через нього лютували, – договорила Енн, засміявшись від спогадів.

Ліси попереду болота розкидалися пурпуровими краєвидами, переплетеними павутиною. За похмурою плантацією вузлуватих ялиць і за сонячною, обрамленою кленами долиною вони знайшли те «щось», яке Гілберт шукав.

– А, ось вона, – сказав він задоволено.