Люсі Мод Монтгомері - Енн з Лопотливих Тополь

Краєвиди з моїх вікон просто чудові… навіть старий цвинтар, оточений рядом темних смерек, куди веде звивиста алея з насипом уздовж. Із західного вікна відкривається вид на всю гавань, аж до далеких берегів у тумані, з рибальськими суденцями, які мені так подобаються, і шхунами за її межами, що прямують до ‘‘незвіданих земель’’, – як захопливо звучить цей вираз. Скільки в ньому ‘‘простору для уяви’’!

З північного вікна мені видно кленовий і березовий гай через дорогу. Ти знаєш, я завжди обожнювала дерева. Коли ми в Редмонді вивчали Теннісона, я завжди була заодно з бідолашною Еноною, що оплакувала свої викрадені сосни.

За гаєм і кладовищем простягається зваблива долина з блискучою червоною стрічкою дороги, що в’ється внизу, поцяткована білими будинками обабіч. Буває, що деякі долини зваблюють… це складно пояснити. Одержуєш задоволення від того, що просто глянеш на них. А за долиною – знову видно мій блакитний пагорб. Я вже нарікаю його Володарем Штормів… королівською пристрастю і т. д.

Тут, у кімнаті нагорі, я можу бути сама-одна, коли мені заманеться. Знаєш, інколи приємно залишатися наодинці зі собою. Вітри стануть моїми приятелями. Вони витимуть, зітхатимуть і стогнатимуть навколо моєї вежі… білі зимові вітри… зелені весняні вітри… блакитні вітри літа… багряні вітри осені… і буйні вітри усіх пір року… ‘‘вітер бурхливий виконує Його слово’’. Той псалом завжди мене так хвилював… наче кожен вітер ніс мені якусь звістку. Я завжди заздрила хлопчику, що полинув з північним вітром, з тієї милої казочки Джорджа Мак-Дональда. Гілберте, якось уночі я розчиню у вежі віконниці й ступлю просто в обійми вітру… а Ребекка Дью ніколи й дізнається, чому ніхто не розстеляв ліжко.

Коханий, я надіюся, коли ми знайдемо дім своїх мрій, навколо нього гулятимуть вітри. Цікаво, де він… той незнаний дім. Коли він має подобатися мені дужче – при світлі місяця чи на світанні? Той дім майбутнього, де пануватимуть любов, дружба й праця… й кілька веселих пригод, щоб окрасити сміхом нашу старість. Старість! Гілберте, невже ми взагалі можемо постаріти? Це видається неможливим.

З вікна ліворуч мені видно міські дахи… місто, де я маю провести щонайменше рік. У тих будинках зараз мешкають мої майбутні друзі, хоч нам ще треба познайомитися. І, можливо, мої вороги. Бо людці на кшталт Паїв трапляються всюди, яких би прізвищ вони не носили, і я усвідомлюю, що з родиною Принглів доведеться рахуватися. Завтра розпочинаються заняття в школі. А я змушена навчати дітей геометрії! Звісно, куди гірше вчити геометрію самій. Я молюся, що хоч би тільки серед Принглів не знайшлося світила математики.

Минуло якихось пів дня, відколи я тут, а в мене таке відчуття, начебто все своє життя знаю вдів і Ребекку Дью. Вони вже попросили, щоб я називала їх ‘‘тіткою Кейт і тіткою Чатті’’, а мене вони кликатимуть ‘‘Енн’’. До Ребекки Дью я звернулася ‘‘панна Дью’’… разочок.

– Панна Як? – прорекла вона.

– Дью, – сумирно повторила я. – Хіба вас не так звати?

– Ні, чому ж, просто на мене ніхто не казав ‘‘панна Дью’’ так давно, що мені аж мурашки по шкірі забігали. Ліпше так не робіть, панно Ширлі, я до цього не призвичаєна.

– Не забуду, Ребекко… Дью, – пообіцяла я, щосили намагаючись спинитися на ‘‘Ребекка’’, проте без успіху.

Пані Бреддок таки мала рацію, коли казала про вразливість тітки Чатті. Я переконалася в цьому за вечерею. Тітка Кейт прохопилася щось про ‘‘шістдесятип’ятилітні уродини Чатті’’.

Мигцем зиркнувши на тітку Чатті, я побачила, як та, було, ні, не розплакалася. ‘‘Розплакатися’’ – надто вже оглушливе означення її поведінки. Вона просто розлилася сльозами. Сльози навернулися їй на великі карі очі й полилися за край, тихо й легко.

– Що сталося, Чатті? – доволі похмуро й серйозно спитала тітка Кейт.

– Нічого, всього-на-всього… всього мій шістдесят п’ятий день народження, – прохлипала тітка Чатті.

– Вибач мені, Шарлотто, – сказала тітка Кейт… і все вляглося.

Їхній кіт – прегарний велетень із золотистими очима, елегантною сіруватою шубкою мальтійської породи й бездоганним білим фартушком. Тітка Кейт і тітка Чатті кличуть його Порошинкою, а Ребекка Дью каже на нього ‘‘Той Котисько’’, бо вона не терпить ні його, ні те, що їй доводиться щоранку й щовечора віддавати йому майже сім сантиметрів квадратних ліверу, вичищати старою зубною щіткою залишки шерсті з м’яких крісел у вітальні, щоразу, як йому вдається туди проникнути, і виловлювати його, як тільки він загуляє допізна.