Люсі Мод Монтгомері - Енн з Лопотливих Тополь

– Хто ті вдови? – наполягла пані Лінд.

– Тітка Кейт і тітка Чатті, – відповіла пані Бреддок так, наче всі, навіть таке нетямуще дівча, як я, мали це знати. – Тітка Кейт – пані Мак-Комер (удова капітана), а тітка Чатті – пані Мак-Лін, просто собі вдова. Та вони тут для всіх ‘‘тітки’’. Вони живуть у кінці провулка Примар.

Провулок Примар! Отак усе й владналося. Я знала, що просто мушу оселитися у вдів.

– Ходімо відразу з ними домовимося, – заблагала я в пані Лінд. Мені здавалося, якби ми хоч на хвилину загаялися, провулок Примар знову б зник у казковому краю.

– Можете з ними зустрітися, але саме Ребекка насправді вирішуватиме, візьмуть вони вас до себе чи ні. У Лопотливих Тополях верховодить Ребекка Дью, ви вже мені повірте.

Лопотливі Тополі! Це точно вигадка… таки вигадка. Я, напевне, бачу сон. А пані Лінд наяву зауважувала, що це, мовляв, чудернацька назва для будинку.

– Його так назвав капітан Мак-Комер. Господар Лопотливих Тополь. Він обсадив маєток тополями й цим неабияк гордився, хоч рідко навідувався додому й ніколи не затримувався надовго. Тітка Кейт знай повторювала, що це завдавало клопотів, але нам так не вдалося з’ясувати, що вона мала на увазі – чи те, що капітан проводив так мало часу вдома, чи що він узагалі туди вертався. Ну, панно Ширлі, надіюся, ви там залишитеся. З Ребекки Дью неабияка кухарка, а що вона готує з холодної картоплі! Якщо вона вас уподобає – розцвітете, як квіточка. Якщо не вподобає… що ж, значить, так сталося. І квит. Подейкують, у місто приїхав новий банкір і напитує собі кімнату, тож він їй може більше сподобатися. Дивно, що пані Прингл вам відмовила. У Саммерсайді одні Прингли й напів Прингли. Їх прозвали ‘‘Королівською родиною’’, і вам, панно Ширлі, доведеться завоювати їхню довіру, інакше прощавай Саммерсайдська школо. Вони завжди в нас заправляли.

Одну вулицю названо на честь старого капітана Абрагама Прингла. Їх там цілий клан, але всім порядкують ті дві старі леді з Кленового Пагорба. Мені відомо одне: вони тримають на вас зуб.

– Чого б це раптом? – вигукнула я. – Вони ж мене геть не знають.

– Один їхній троюрідний брат подавався на директора, і всі вони переконані, що саме йому мала дістатися посада. Коли взяли вас, їхня ватага як один задерла голови й завила. Така вже людська натура. Нам доводиться сприймати їх такими, як вони є. Вони маститимуть медом, але щоразу йтимуть проти вас. Не хочу зараз вас розхолоджувати, та попереджений – значить озброєний. Надіюся, вам усе вдасться, просто їм на зло. Якщо вдови візьмуть вас до себе, ви не будете заперечувати проти того, щоб столуватися зі Ребеккою Дью, еге ж? Вона не прислуга. Вона далека кузина капітана. Вона не сідає зі всіма за стіл, коли у вдів збирається товариство… знає своє місце… та якби ви там винаймали кімнату, звісно, вона б не мала вас за товариство.

Я запевнила схвильовану пані Бреддок, що буду залюбки вечеряти в товаристві Ребекки Дью, і потягнула пані Лінд геть. Я мала випередити банкіра.

Пані Бреддок провела нас до дверей.

– І зважайте на почуття тітки Чатті. Вона так легко ображається. Бідолашка така ранима. Розумієте, у неї й близько не так багато грошей, як у тітки Кейт… хоча й у тітки Кейт їх не густо. А ще тітка Кейт насправді кохала власного чоловіка, а тітка Чатті – ні. Тобто, свого не любила. Воно й не дивно! Лінкольн Мак-Лін був старим буркотуном… проте вона вважала, що люди ставили їй це на карб. Ваше щастя, що сьогодні субота. Прийшли б ви в п’ятницю, тітка Чатті й не глянула б у ваш бік. А ви б подумали, що з них двох забобонніша саме тітка Кейт. Моряки такі марновірні. Але насправді, забобонна тітка Чатті… хоч її чоловік працював столяром. Замолоду вона, бідолашка, була гарненькою.

Я запевнила пані Бреддок, що шануватиму почуття тітоньки Чатті, як святиню, але вона не відступалася від нас і надворі.

– Кейт і Чатті не ритимуться тихцем у ваших речах. Вони дуже чесні. Ребекка Дью може, проте на вас вона не капатиме. І на вашому місці я б не користувалася парадним входом. Він у них для особливої нагоди. Як на мене, парадних дверей не відчиняли, відколи помер Амаса. Краще чорний вхід. Вони тримають ключ під вазоном на підвіконні, тому якщо вам ніхто не відповість, просто відчиніть двері, зайдіть і зачекайте. І боронь Боже похвалити кота – Ребекка Дью його не терпить.

Я пообіцяла, що не хвалитиму кота, і ми нарешті збулися пані Бреддок. Незабаром ми вийшли в провулок Примар. Провулок – коротенька бічна вуличка, що виводить на відкриту місцину, на прекрасному тлі блакитного пагорба в далині. На її одній стороні немає будинків, і вона збігає до гавані. На другій стороні їх лише три. Перший – звичайний будинок… нічого особливого. Далі – масивний понурий імпозантний особняк, облицьований червоною цеглою, з мансардою, із дахом, оброслим слуховими вікнами, наче бородавками, із залізними поручнями навколо плоского верху, з ялинами й смереками, які обступили його настільки тісно, що сам будинок за ними годі й побачити. Усередині має панувати страшна темрява. А третій і останній – Лопотливі Тополі, прямо на розі провулка, з порослою травою галявиною перед вікнами та справжньою сільською дорогою, прикрашеною тінистими деревами з другої сторони.