Люсі Мод Монтгомері - Енн з Лопотливих Тополь

Я одразу ж закохалася в цю місцину. Знаєш, деякі будинки справляють враження, не встигне людина на них і глянути, з причин, які ледве чи можна означити. Лопотливі Тополі належать до таких будинків. Я могла б тобі описати його як білу споруду… білу-пребілу… зі зеленими віконницями… зеленими-презеленими… з вежею на розі та слуховими вікнами обабіч, з низьким муром, що відділяє його від вулиці, з тополями, що ростуть рядком, і великим городом за будинком, де квіти й овочі сплелися в розкішному безладі… та все це не зможе донести його шарм. Якщо коротко, то цей будинок має чарівну особистість, і в ньому є щось від Зелених Дахів.

– Це місце створено для мене… мені його призначено, – у захваті сказала я.

Пані Лінд мала такий вигляд, начебто не сильно довіряла призначеності.

– Звідси далеко до школи, – мовила вона з сумнівом.

– Мене влаштовує. Робитиму гарну прогулянку. Ви тільки гляньте на он той гайок через дорогу, з березами й кленами.

Пані Лінд глянула, але тільки й спромоглася сказати:

– Надіюся, комарі тобі не дошкулятимуть.

Я теж на це сподівалася. Ненавиджу комарів. Один комар може терзати більше, аніж нечисте сумління вночі.

Добре, що нам не довелося користуватися парадними дверима. Вони були такими непривітними… масивні двійчаті двері з грубої деревини, облямовані панелями з квітчастими червоними вітражами Вони, схоже, геть не пасували до будинку. Невеличкі зелені двері чорного входу, до яких нас привела гарненька доріжка, викладена через проміжки в траві рівними тонкими плитами пісковику, були набагато привітнішими й гостиннішими. Стежину облямовували охайні й упорядковані клумби з очеретянкою, діцентрою й тигровими ліліями, турецькою гвоздикою й лікарським полином, плюмерією й червоними та білими маргаритками, і тим, що пані Лінд зве пініями. Звісно, не увесь сад квітував у цю пору, проте було видно, що квіти розцвіли вчасно й рясно. У дальньому кутку саду, межуючи з Лопотливими Тополями й похмурим особняком, розкинувася розарій, поруч із цегляною стіною, обвитою диким виноградом і збляклими зеленими дверима посередині, над якими нависли ґратки для винограду. По дверях в’юнилася лоза, тож було зрозуміло, що вони вже багато часу простояли зачинені. Насправді то були тільки напівдвері, бо вони увінчувалися простим прямокутним отвором, через який ми з другого боку мигцем розгледіли зарослий город.

Щойно ми ступили за городню хвіртку Лопотливих Тополь, прямо на стежці я помітила кущик конюшини. Піддавшись якомусь поривові, я схилилася й придивилася до нього. Ти б не повірив мені, Гілберте! На кущику, прямісінько під носом, росли три чотирилисники! От і не вір тепер прикметам! Навіть Прингли тут безсилі! І я відчула певність, що банкір не має ані найменшого шансу.

Бокові стояли відчинені, тож у домі хтось був, і нам не довелося шукати ключ у горщику. Ми постукали, і нам відчинила Ребекка Дью. Ми зрозуміли, що це – Ребекка Дью, бо ніхто інший на цілому світі не міг стояти перед нами. І тільки вона могла зватися Ребеккою Дью.

Вона – ‘‘жінка близько сорока’’, і помідор, з вороновими пасмами обабіч чола, сяючими чорними очицями, крихітним кирпатим носиком і щілиною рота, був би її точною копією. Усе в неї трохи закоротке… руки й ноги, ніс і шия… усе, крім усмішки. Усмішка достатньо широка, щоб розтягтися від вуха до вуха.

Але саме тоді ми не бачили, як вона всміхається. Вона виглядала дуже суворою, коли я цікавилася, чи можна зустрітися з пані Мак-Комер.

– Ви маєте на увазі пані Мак-Комер, удову капітана? – докірливо перепитала вона, так наче в тому домі мешкало щонайменше з десяток пані Мак-Комерів.

– Так, – сумирно ствердила я.

І нас негайно провели до вітальні й залишили там чекати. То була доволі симпатична кімнатка, трохи забита мереживом, що, однак, створювало спокійну й привітну атмосферу, яка мені сподобалася. Кожен предмет інтер’єру мав визначене місце, яке займав роками. А як ті меблі сяяли! Жоден лак із крамниці не надав би такого дзеркального блиску. Я зрозуміла, що це завдяки старанням Ребекки Дью. На камінній полиці стояла пляшка з повністю оснащеною мініатюрною шхуною, що неабияк зацікавила пані Лінд. Вона не уявляла, як корабель узагалі там опинився… проте, як на неї, це створювало ‘‘морську атмосферу’’ в кімнаті. Увійшли ‘‘вдови’’. Я одразу ж їх вподобала. Тітка Кейт була високою, худою жінкою, сивою і трохи суворою… схожа на Маріллу, а тітка Чатті – низенька, худенька сивоголова й дещо задумана. Вона, можливо, колись і була кралею, та зараз ніщо не нагадувало про її красу, хіба що очі. Вони прегарні… великі ніжні карі очі.