Люсі Мод Монтгомері - Енн з Лопотливих Тополь

Я пояснила мету свого візиту, і вдови перезирнулися.

– Ми маємо порадитися з Ребеккою Дью, – відказала тітка Чатті.

– Безперечно, – підтакнула тітка Кейт.

Тож до вітальні закликали Ребекку Дью. За нею увійшов кіт… великий, пухнастий, мальтійської породи, з білим ‘‘фартушком’’ на грудях і білим ‘‘комірцем’’ на шиї. Мені неодмінно мало закортіти погладити кота, та, тямлячи пересторогу пані Бреддок, я вдала, що не помічаю його.

Ребекка витріщалася на мене без тіні усмішки.

– Ребекко, – почала тітка Кейт, яка, як я зрозуміла, була небагатослівною, – панна Ширлі хоче в нас поселитися. Як на мене, ми не можемо її взяти.

– Чому ні? – спитала Ребекка Дью.

– Боюся, вам би додалося клопотів, – сказала тітка Чатті.

– Я давно звикла до турбот, – заперечила Ребекка Дью.

Гілберте, її можна звати тільки так – Ребекка Дью. По-іншому ніяк, хоча вдовам це вдається. Вони звертаються до неї просто ‘‘Ребекка’’. Не знаю, яким чином.

– Ми трохи застарі, щоб у нашому домі тинялася молодь, – наполягала тітка Чатті.

– Говоріть про себе, – парирувала Ребекка Дью. – Мені тільки сорок п’ять, а я й досі користуюся своїми талантами. І, як на мене, непогано, якщо в цьому домі ночуватиме молода особа. У будь-якому випадку, краще, щоб це була дівчина, ніж хлопець. Він би курив день і ніч… спалив би дім, у той час, як ми спали б. Якщо вже вам треба квартирант, я б радила брати її. Звичайно, це ваш дім, вам і вирішувати.

Сказала вона й щезла… як би залюбки прокоментував Гомер. Я зрозуміла, що справу залагоджено, проте тітонька Чатті сказала, що я маю піднятися й глянути, чи кімната мене влаштує.

– Будете жити у вежі, сонце. Вона не така простора, як гостьова кімната, проте там є отвір для димаря, щоб узимку палити грубку, і звідти відкривається набагато гарніший краєвид. Вона виходить на старе кладовище.

Я відчула, що кімната мені сподобається… чого тільки вартувала одна назва. Я почувалася так, начебто була героїнею тої старої балади про діву, що ‘‘мешкає у високій вежі над синім морем’’, яку ми колись співали в школі в Ейвонлі. Кімната виявилася просто чудовою. Ми піднялися до неї невеличким маршем кутових сходів, що вели вгору від сходового майданчика. Вона була доволі крихітною… проте не настільки, як та жахлива спальня, що виходила прямо на коридор, у якій мені довелося провести перший рік у Редмонді. У ній було два слухові вікна, одне виходило на захід, друге – на схід, а на куті було підйомне вікно зі стулкою, що відчинялася назовні, під ним розташувалися книжкові полиці. Підлогу вкривали плетені кіскою килимки, а поверхня великого ліжка з балдахіном і візерунчастою ковдрою була такою гладенькою, що, здавалося, гріх на ній спати. Гілберте, ліжко настільки високе, що мені доводиться користуватися своєрідними пересувними східцями, що вдень сховані під ліжком. Схоже, капітан Мак-Комер придбав цю хитромудру споруду в якихось ‘‘заморських краях’’ і привіз її додому.

А ще в кімнаті стояла симпатична кутова шафка, з поличками, оздобленими білим фестончастим папером і букетом квітів на дверцях. На підвіконні лежала кругла блакитна подушка… подушка з ґудзиком, глибоко всадженим посередині, що робило її схожою на тлустий блакитний пампух [1] Американський пампух-бублик – донат ( прим. пер .) .

До того ж тут був прегарний умивальничок з двома поличками… верхня якраз могла вмістити мидницю й кухоль блідо-блакитної барви, а нижня була для мильнички й глека на гарячу воду. Був тут і крихітний комод з латунними ручками, повний рушників, а зверху на полиці сиділа біла порцелянова леді, у рожевих черевичках з позолоченою стрічечкою й червоною порцеляновою рожею в золотистому порцеляновому волоссі.

Уся кімната купалася в золотому світлі, що лилося з-за штор кольору збіжжя, а на побілених стінах, куди гілля тополь кидало знадвору тінисті візерунки, був розвішаний гобелен, який нечасто побачиш… живий гобелен, що постійно мінився й тремтів. На свій лад кімнатка видавалася неймовірно радісною. Я почувалася найбагатшою дівчиною на світі.

– Що б там не було, тут ти будеш у безпеці, – зауважила пані Лінд, коли ми оглянули ‘‘вежу’’.

– Як на мене, після привілля, яке було в Петті, певні правила тут здаватимуться мені авторитарними, – відповіла я, щоб трохи піддражнити пані Лінд.

– Авторитарними! – пирхнула та. – Авторитарні порядки! Ти говориш, як янкі, Енн.

Сьогодні я приїхала в Лопотливі Тополі з усім своїм добром. Звичайно, я нізащо не хотіла покидати Зелені Дахи. Байдуже, як часто і як довго мене там не було, щойно приходять канікули, я знову стаю частиною Зелених Дахів, так наче я їх ніколи й не покидала, і мені не краялося серце. Але я знаю, що в Лопотливих Тополях мені сподобається. І я їм теж подобаюся. Завжди відчуваю, подобаюся я місцині чи ні.