Люсі Мод Монтгомері - Рілла з Інглсайду

Волтер був, як ніколи, найвродливішим хлопчиком Інглсайду. Панні Олівер подобалося дивитися на нього… Волтер був таким, яким вона хотіла бачити свого власного сина. Блискуче чорне волосся, променисті темно-сірі очі, бездоганні риси обличчя. А ще – поет до кінчиків пальців. Ці сонети – справді неймовірні, якщо врахувати, що їх написав двадцятирічний хлопець. Панна Олівер не була критиком, але знала, що Волтер Блайт – справді обдарований юнак.

Рілла любила Волтера всім своїм серцем. Він ніколи не глузував з неї, як Джем і Ширлі. Ніколи не називав її «Павуком». Він ласкаво кликав її «Рілла-ма-Рілла» – невеличка гра з її справжнім іменем, Марілла. Її назвали на честь тітки Марілли із Зелених Дахів, але тітка Марілла померла, перш ніж Рілла встигла вирости, аби познайомитися з нею трішки ближче. А Рілла вважала своє ім’я страшенно старомодним і строгим. Чому вони не могли звертатися до неї першим красивим і гідним іменем, Берта, замість дурненького «Рілла»? Вона не заперечувала проти Волтерового варіанту, але нікому іншому не дозволяла так її називати, крім панни Олівер. Час від часу. Але мелодійне звучання Волтерового голосу «Рілла-ма-Рілла» для Рілли було красивим, наче наспів дзюрчання сріблястого струмка. Вона б померла за Волтера, якби це пішло йому на користь, так вона сказала панні Олівер. Рілла захоплювалася перебільшеннями, як і більшість п’ятнадцятирічних дівчат… ложкою дьогтю в ложці меду були її підозри, що він розповів Ді більше своїх секретів, аніж їй.

– Він думає, я ще не достатньо доросла, аби зрозуміти, – одного разу бунтарсько лементувала вона до панни Олівер, – але я виросла! І я ніколи не розкажу нічого жодній живій душі, навіть Вам, панно Олівер. Я розказую Вам всі свої секрети… і я була б щаслива, якби Ви відкрили мені свої, найдорожча… але я ніколи не зраджу його. Я розповідаю йому все… навіть читаю йому свого щоденника. А мені ж так боляче, коли він щось мені не розповідає. Хоча він читає мені всі свої вірші… вони дивовижні, панно Олівер. Ох, я просто живу, сподіваючись, що одного дня стану для Волтера тим, ким для Вордсворта була його сестра Дороті. Вордсворт ніколи не написав би нічого схожого на поезію Волтера… та навіть Теннісон би не написав.

– Тут я погоджуюся. Вірші тих двох хіба на макулатуру, – сухо відповіла панна Олівер. А тоді з жалем побачила болісний погляд Рілли й поспішно додала, – але я вірю, що Волтер стане чудовим поетом теж… одного дня… а тобі він звірятиметься більше, коли ти ще підростеш.

– Коли Волтер минулого року лежав у лікарні з черевним тифом, я ледь з розуму не зійшла, – з поважним виглядом зітхнула Рілла. – Мені так і не сказали, наскільки серйозною була хвороба, поки все не закінчилося… тато не дозволяв. Я рада, що не знала… я б не витримала. Я тоді щоночі засинала в сльозах. Але іноді, – гірко виснувала Рілла… вона тепер любила говорити з гіркотою в голосі, наслідуючи панну Олівер, – іноді мені здається, що Волтер більше переймається собакою Понеділком, ніж мною.

Собака Понеділок був псом Інглсайду. Його так назвали, бо прийшов він до родини в Понеділок, коли Волтер читав «Робінзона Крузо». Він насправді належав Джему, але прив’язався й до Волтера. Зараз він лежав біля Волтера, втуливши носа в його руку і з захватом махав хвостом, коли Волтер недбало його гладив. Понеділок не був ні шотландською вівчаркою, ні сетером, ані гончим псом чи лабрадором, ані псом-водолазом. Він був, як сказав Джем, просто «звичайний собака»… дуже звичайний, додавали недоброзичливці. Безсумнівно, зовнішній вигляд Понеділка не був його сильною стороною. На його жовтому тулубі хаотично розсіялися чорні цятки. Одна з них – просто якась пляма біля ока. Вуха – наче обсмикане дрантя, тож Понеділку ніяк не вдавалося мати гідний вигляд. Але був у нього талісман. Він знав, що не всі собаки можуть бути милими, виразними чи переможними, але кожен собака вмів любити. За простою зовнішністю ховалося найбільш любляче, тямуще й вірне серце собаки, яке тільки билося на цьому світі. І щось у його карих очах було так схоже на душу, якщо так дозволить висловитися богослов. Його любили всі Інглсайдці, навіть Сьюзан, хоча його жахлива звичка прокрадатися в гостьову кімнату й влягтися там на ліжку аж надто її дратувала.

Саме тоді пополудні Рілла не знаходила до чого причепитися.

– Правда ж червень прекрасний місяць? – спитала вона, мрійливо дивлячись на маленькі спокійні сріблясті хмарки, які мирно звисали над Веселковою Долиною. – А так гарно було, така гарна погода. Усе було просто ідеально.