Мері Блер - Бланкі поспішає на допомогу

— Кажуть, перші захисники ­з’явилися разом із цим світом. Але я народився нещодавно. Учитель сказав, що мене створили з особ­ливою метою. От тільки цю мету я повинен розгадати сам. Це називається — призначення.

— А ти пам’ятаєш, як народився?

— Це було так смішно! Я прос­то впав з неба на хмару. — Щеня засміялося, та так заразливо, що Марта не втрималася й теж за­регота­лася.

— Добре, що ти не впав на землю.

— Еге ж. Мене вчитель зловив.

— А що, десь у світі є школи для феріґардів?

— Я знаю лише про одну таку… До того ж я звалився на голову ­одному дуже мудрому старому захиснику. Він зрозумів, що його призначення — навчати маленьких феріґардів.

— Як цікаво! І чого він тебе вчив?

— Літати, створювати дива, а головне — любити. Іноді це буває важко.

— Що ж тут важкого?

— А ти змогла б полюбити того дядька, який украв Розалінду?

— Звичайно ні! Він же злодій, жорстокий та страшний.

— А феріґарди повинні любити всіх! Навіть таких, як він. Бо колись усі були дітьми, добрими й чесними. До того ж будь-хто може виправитися.

Друзі надовго замовчали, міркуючи кожен про своє. І Марта заснула. Бланкі не спав. Він просто лежав поруч із дівчинкою й думав, як було б чудово, якби він був не чарівним, а звичайним щеням. Бланкі мріяв до самого ранку. Але тільки-но визирнуло сонечко, він вирішив розвідати обстановку.

Щеня подумало, що непогано було б опинитися поруч із тим викрадачем собак. Раптом той задумав ще якусь капость. Заплющивши очі, Бланкі уявив, що тане. І розтанув! А коли з’явився знову, то побачив просто перед собою злодія. Той стояв посеред двору того самого будинку, куди вони приїхали ввечері. Але він був не сам. Викрадач годував величезного злого пса, що з гучним хрускотом гриз кістки.

— Нічого! Їм ще дістанеться від мене на кислички! Уночі дівчина не могла далеко піти. Вона, напевно, сховалася в лісі неподалік. Ми з тобою, Волоханю, швидко її знайдемо. А разом з нею й ту дрібну собацюру. У місті за неї дадуть чималі гроші. Тоді ти поласуєш шматком справжнього м’яса.

— Біда! Тривога! — заволав Бланкі, щойно з’явився поруч із Мартою.

— Що трапилося? — схопилася сонна дівчинка.

Перелякана Розалінда заливисто загавкала.

— Тихо-тихо, крихітко! Нас же так миттю знайдуть! — скрикнув Бланкі. — Сюди йде той злісний дядько з величезним псом. Треба швидко бігти!

— Але куди? Ми ж дороги не знаємо.

— Зараз головне — утекти подалі від цього злодія і його Волоханя.

— Як би далеко ми не втекли, вони знайдуть нас по слідах. Я читала в книжці про мисливців, що треба перетнути річку або струмок, щоб збити собаку зі сліду. Бланкі, ти не знаєш, чи є поблизу річка?

Щеня закрутилося на місці в пошуках відповіді, аж раптом злетіло в небо. За хвилину воно повернулося. Показуючи лапою вниз по схилу, Бланкі голосно проказав Марті:

— Ворона сказала, що там є річка. Зовсім неподалік. Біжімо!

Марта підхопила на руки маленьку Розалінду й помчала до річки. Бланкі летів поруч і підказував, куди треба повертати, щоб не заблукати у колючих заростях. Розалінда лише тихенько скавучала й мружила оченята.

А в цей час викрадач пустив Волоханя по сліду друзів. Доберман, пригнувши голову до самої землі, швидко біг лісом. Раптом він зупинився й голосно загарчав, показуючи носом напрямок.

— Вони близько! — зрадів злодій. — Тепер ця дрібнота в нас у кишені! Уперед!

Волохань побіг швидше. Слід був такий чіткий, що собаці не треба було принюхуватися.

Марта швидко втомилася, адже вона не їла з учорашнього дня. Та й поспала дівчинка зовсім трохи. Розалінда притулилася до своєї рятівниці й тремтіла зі страху. Собаки добре відчувають наближення небезпеки. Бланкі теж відчував, що їх наздоганяють.

Раптом між деревами майнув просвіт. А чуйні вушка Бланкі вловили шум води й іще якийсь шум… Жах! Феріґард почув гавкіт Волоханя!

— Швидше до річки! Нас наздоганяють, — закричало щеня.

Злодій зі своїм страшним псом були вже близько. Але, на щастя, поки що не помітили наших друзів.

Марта дуже втомилася. Вона ледве переставляла ноги. Подолавши останню лінію дерев, дівчинка опинилася на березі. Каламутна вода з великою швидкістю мчала камінням.

— Як же ми потрапимо на той бік? — у розпачі застогнала Марта.

— Може, нам не обов’язково туди перебиратися? Досить збити пса зі сліду. Для цього треба про­йти водою нижче за течією й десь сховатися.