Мері Блер - Брайтлі і темна печера

Маленька Софі дуже любила поні. Коли дівчинці було п’ять років, вона вперше побачила цю мініатюрну конячку в парку.

— Мамо, поглянь! — вигукнула Софі, підбігаючи до поні. — У конячки пухнасті очі!

— Люба, так не буває, — засміялася мама.

— Буває! Ну та подивися! — Софі дуже обережно погладила маленьку конячку по щоці.

Мама дівчинки підійшла ближче й одразу зрозуміла, що має на увазі її донька: очі тварини були оточені густими пухнастими віями.

— У неї справді пухнасті очі, — погодилася мама. — Хочеш покататися на конячці?

Дівчинка закивала, захоплено див­лячись на поні.

Того дня Софі довго каталася на конячці. І мамі довелося пообіцяти, що вони обов’язково повернуться до поні знову. Бо ж Софі ніяк не хотіла йти додому.

Невдовзі кімната Софі перетворилася на справжнє царство поні. Ці маленькі пухнасті конячки були скрізь, навіть на шпалерах та ковдрі. Софі бракувало лише живого поні! Дівчинка довго просила маму купити їй конячку.

Тепер, коли Софі виповнилося десять років, вона розуміла, що в їхній оселі конячка не поміститься. Та щоразу, лягаючи спати, Софі так само мріяла потоваришувати із живим поні.

Софі ходила до школи. У неї було багато друзів. Але серед її однокласників був хлопчина, який постійно глузував із Софі. Щодня він вигадував новий жарт про поні.

— Гей, малявко Софі! — зустрівши її, вигукував Тім. — Ти так любиш поні, що, напевно, їси їх на сніданок. Скільки поні ти сьогодні з’їла?

Софі гнівалася на Тіма, адже іноді й решта однокласників долучалася до його в’їдливих кпинів. Дівчинка ніяк не могла збагнути, чому Тім знущається з неї. Вона ніколи не робила йому нічого лихого, не скаржилася на нього дорослим навіть тоді, коли він штовхався чи відбирав у неї речі.

Одного разу Тім хотів зірвати з наплічника Софі маленького поні, що висів на ньому. Дівчинка встигла міцно схопити іграшку, але Тім так сильно шарпонув її, що половина конячки опинилася в нього в руках. Софі розплакалася. Учитель помітив це й покарав Тіма, а той затамував на Софі образу.

Наступного дня Софі, як завжди, йшла до школи. У її навушниках гучно лунала музика, і дівчинка нічого навкруги не помічала. Раптом вона оступилася. Поглянувши собі під ноги, Софі побачила шматок цегли — об нього вона й перечепилася.

Дівчинка підняла його, щоб прибрати з дороги. Зняла навушники, розгублено роззирнулася довкола й помітила Тіма. Хлопчик висунув голову з-за рогу, його уста були скривлені в злостивій посмішці.

Раптом дівчинку голосно покликали:

— Софі!

Дівчинка звела очі й побачила розлючене обличчя директора школи.

— Негайно піднімися до мого кабінету!

Він стояв біля розбитої шибки вікна й гнівно дивився на Софі, яка тримала в руках цеглину.

Софі дуже насварили і викликали до школи батьків — адже директор був переконаний, що це вона поцілила в його вікно. І хоч як прикро було дівчинці, а втім, вона не стала виправдовуватися.

Удома мама влаштувала доньці справжній скандал. Софі ніколи не бачила її такою сердитою.

— Софі, ти дуже змінилася! — дорікала їй мама. — Де та мила дівчинка, яка не завдавала нам ніякого клопоту? Що це за дивні витівки? То ж справжнісіньке хуліганство!

Софі сиділа на дивані й дивилася на свої руки, стиснуті в кулаки.

— Мамо, я не робила цього, — тихо сказала вона.

— То ти ще й брешеш? — зірвалася на крик мама. — Треба мати сміливість відповідати за свої погані вчинки.

— Чому ти мені не віриш, мамо? — болісно мовила Софі, і їй на очі навернулися сльози.

Дівчинка підхопилася з дивана й вихором майнула до своєї кімнати. Софі було дуже прикро, що мама їй не повірила.

Дівчинка сиділа в оточенні своїх іграшкових поні й гірко плакала.

— Апчхи! — раптом почула вона зовсім поряд.

Софі злякано роззирнулася.

— Хто тут? — прошепотіла вона.

— А-апчхи! — ще гучніше ­чхнув невідомий гість, і купа плюшевих поні заворушилася. — У мене алергія на сльози.

На цих словах із купи іграшок вигулькнула голова маленького поні. А потім він і сам вистрибнув і… злетів на середину кімнати!