Мері Блер - Брайтлі і темна печера

Тім повільно потягнувся до наплічника, витягнув із нього свій самостріл і зарядив його загостреним цвяхом. Озброївшись, юний мисливець став на ноги й вистрелив у звіра, що кинувся був на нього.

Софі скрикнула від несподіванки. Дівчинка схопила вовченят в оберемок і швидко сховала їх до лігва, накривши ковдрою.

Велетенський пес, напевно, був поранений, бо, заскавчавши, відскочив убік. Та тепер до дітей наблизилася решта собак.

Софі почала хапати каміння з підлоги печери й жбурляти його в диких тварин. Тім хутко перезарядив самостріл і знову вистрелив. Цього разу він не поцілив.

Собаки оточили дітей щільним кільцем. Якийсь із псів уп’явся зубами в самостріл Тіма, коли хлопчик спробував ним відбиватися, і юний мисливець випустив його з рук.

Зненацька стіни печери осяяло яскраве світло — то з’явився Брайтлі й тепер стояв позаду зграї розлючених собак. Зрозумівши, що їх оточили, пси з іще більшою люттю кинулися в атаку. Поні, злякавшись, що дикі собаки можуть покусати дітей, широко розвів свої райдужні крила й низько, майже торкаючись голів лютих звірів, промайнув над ними. Шлейф світла, що простягнувся за феріґардом, умить накрив собак. Опинившись поруч із Софі й Тімом, Брайтлі озирнувся. Печера, яка ще секунду тому була сповнена гучного гавкання й гарчання, була порожня!

— Куди вони поділися? — вигукнув Тім.

— Нікуди, — засміявся ­феріґард. — Просто вони стали дуже маленькими.

Софі й Тім, які не йняли віри очам, підійшли до того місця, де щойно бачили собак.

— Ой, поглянь, Тіме! — скрикнула Софі й показала на земляну підлогу попереду себе.

Тім побачив, як крихітні собачки сполошено тікають із печери. Кожна з них була не більша за мишу.

Діти розсміялися.

— Що тепер з ними буде? — спитав Тім.

— Трохи поживуть маленькими. А коли подобрішають, я поверну їм їхні розміри, — сказав Брайтлі.

— Брайтлі, ти так вчасно з’явився! — вигукнула Софі, обіймаючи поні.

— Це ще одне з моїх чарівних умінь — з’являтися в дуже потрібний момент! — засміявся Брайтлі, але відразу став серйознішим. — Я так і не знайшов вовчицю. Напевно, вона загинула.

— Тоді ми повинні забрати вовченят. Віднесімо їх до зоопарку, — запропонував Тім.

Софі здивовано поглянула на хлопчика.

— Тіме, який же ти розумний! Справді, треба їх віднести туди. У зоо­парку про них подбають.

Решту ночі друзі провели в печері. Феріґард розповідав дітлахам смішні історії. А Софі й Тім зігрівали вовченят.

Із настанням ранку чарівна ковдра, зіткана феріґардом, розтанула. Вовченята прокинулися й тихенько скавуліли від голоду.

— Вони такі слабенькі, — переймалася Софі. — Треба якнайшвидше віднести їх до зоопарку.

— Тоді поквапмося, — рішуче ска­зав Тім.

Хлопчик почепив наплічник задом наперед, щоб бачити його перед собою, і поклав туди вовченят. Тепер звідти визирали сірі носики.

— Такі зворушливі! Мов пташенята в гнізді, — замилувано мовила Софі.

Діти покинули печеру і доволі швидко знайшли те місце, де Тім спускався зі скелі. Мотуз залишався там, де й висів.

— Брі, з вовченятами ми не зможемо піднятися, — сказав Тім.

— Отут нам знову стануть у пригоді мої чари, — усміхнувся поні.

Брайтлі закружляв на місці й нараз став великим.

— Софі, залазь мені на спину. А за Тімом я прилечу потім.

Софі залізла до Брайтлі на спину, і Тім передав їй наплічник із вовченятами. Поні злетів зі своїм цінним вантажем і вже за кілька хвилин повернувся за Тімом. Хлопчик теж здійнявся вгору на спині чарівного захисника.

— Яке ж це дивовижне відчуття! — захоплено вигукнув Тім, коли вони приземлилися.

— Тобі сподобалося літати? — спитав Брайтлі.

— Звісно. Але я кажу не про це. Торкатися феріґарда — означає торкатися самої магії! — схвильовано заговорив Тім. — Мені здається, що я почувався так, коли був маленький. Усе довкола здавалося казковим і… можливим. А тепер…

— Гадаю, ти подорослішав і втратив віру в дива, — пояснив Тімові поні. — А знаєш, ті дорослі, які залишаються в душі дітьми, вони щасливіші за інших. Отож не поспішай дорослішати!

Тім знову почепив на себе наплічник із вовченятами задом наперед, і друзі пішли далі. Підніматися на вершину гори було важко. Діти зголодніли й потомилися. Брайтлі охоче розважав їх веселими історіями. Він знайшов кілька кущів ожини, і діти змогли поласувати нею.

Нарешті друзі дісталися вершини гори. Тепер іти стало легше, бо цей схил був більш пологий.