Мері Блер - Брайтлі і темна печера

Коли стежка повилася надто круто, Тім зліз зі свого залізного коня, сховав його в кущах і рушив пішки. Іти вгору було важко. Стало припікати сонце, і Тім зняв куртку. Нести одежину в руках було незручно, і Тім вирішив почепити її на сучок, щоб забрати, коли повертатиметься.

Стежка невдовзі увірвалася, і тепер Тім долав каменисту сипучість. Іноді підйом ставав таким крутим, що хлопчику доводилося дертися вгору, хапаючись за камінні виступи та кущі.

Нарешті Тім дістався верхівки першої гори. Звідси відкривався гарний краєвид на долину та ще одну гору. Саме там — під горою у печері — мали жити вовки.

Тім гадав, що спускатися з гори буде значно легше, ніж підніматися на неї. Овва! Дрібні камінці зсувалися, і земля просто тікала з-під ніг. Хлопчик часто спотикався й падав. Він подряпав руки об колючі чагарники — їх тут були великі зарості.

«Нічого, — заспокоював себе Тім. — Зате ніхто тепер не назве мене слабаком!»

Несподівано кущі скінчилися, і Тім ледве встиг загальмувати перед проваллям. Схил у цьому місці стрімко обривався, і пересуватися по ньому можна було хіба що поповзом. Але Тім приготувався й до цього випробування. Він знав від тата, що йти до лісу без мотуза не можна. Хлопчик дістав із наплічника взятий про всяк випадок мотуз і міцно прив’язав його до дерева. Тім лише в кіно бачив, як треба спускатися схилом. І тоді йому здавалося, що в цьому немає нічого складного: тримайся собі руками й відштовху­йся ногами. Однак насправді все було складніше. Мотуз боляче впинався в руки. Ноги не хотіли стояти рівно. Тіму пощастило знайти широкий виступ і, стоячи на ньому, трохи перепочити. Понад усе хлопчик боявся, що йому забракне довжини мотуза. Та все скінчилося добре.

Опинившись на рівному, Тім вирішив перепочити. Він сів під деревом і дістав бутерброди, які приготував удома. Поївши, хлопчик задрімав на сонечку.

Раптом Тім відчув на своєму обличчі чийсь гарячий подих і, наляканий, схопився на ноги. Галявиною нишпорила зграя безпритульних собак. Рудий кудлатий пес підійшов зовсім близько, певно, відчувши запах ковбаси з наплічника. Рвучкий рух Тіма злякав звіра, він відскочив убік і загарчав. Клацаючи зубами, пес спробував схопити хлопчика за ногу.

На щастя, Тім устиг видертися на дерево, під яким спав. Наплічник він не встиг прихопити і тепер був беззахисний перед зграєю голодних диких псів, які зусібіч оточили дерево.

Ось уже протягом двох годин Тім сидів на дереві, а собаки досі не йшли геть.

Погода стрімко погіршувалася: сонце сховалося за хмари, здійнявся вітер. Тепер Тім пошкодував, що покинув куртку в лісі. Та найбільш неприємним було те, що від вітру почало хитатися дерево. Воно загрозливо скрипіло і, здавалось, намагалося скинути хлопчика на землю. Собаки теж поводилися неспокійно. Вони стали стрибати навколо дерева, роблячи спроби дістати свою здобич.

— Фу! Забирайтеся геть! — кричав на псів Тім, але ті й вухом не вели.

Нараз у повітрі зблиснув яскравий спалах, пролунав гучний виляск, і на галявині з’явився велетенський крилатий поні. Тім не йняв віри своїм очам. Чудовий синій поні з райдужними крилами ширяв у повітрі, розганяючи зграю псів! А на його спині сиділа Софі!

Тварини розбіглися, хлопчик звільнився і нарешті спустився на землю. Поні приземлився коло нього. Софі легко зістрибнула з його пухнастої сяйної спини, а Брайтлі вмить став дуже маленьким.

Тім так розгубився, що не міг і слова мовити. Він стояв і дивився то на Софі, то на її чарівного супутника. А Софі мовчала, побоюючись, що Тім знову підніме її на кпини.

— Навіщо ж ти пішов до лісу сам? — порушив незатишне мовчання Брайтлі.

— То ти вмієш розмовляти? — витріщившись на поні, спитав здивований Тім.

— О! — засміявся Брайтлі. — Я багато чого вмію. Я ж феріґард — чарівний захисник. І все ж таки, навіщо ти тут?

Тім зніяковів, але відразу гордовито звів голову й мовив:

— Я вийшов на полювання! Я повинен принести батькові першу здобич. Тоді я стану мужнім чоловіком, і він візьме мене на справжнє полювання.

— То тобі треба вбити тварину, щоб піти з татом на полювання? — жахнувшись, пробурмотіла Софі. — А тоді ви вже вдвох убиватимете тварин? Але навіщо?

Тім на мить замислився, а потому вигукнув:

— Що ти в цьому тямиш?! Ти досі бавишся іграшками, а я хочу стати дорослим!

— Але ж це не зробить тебе дорослим! — зі сльозами в голосі мовила Софі. — Ти просто станеш убивцею!