Мері Блер - Бланкі поспішає на допомогу

Минуло чимало часу, поки вантажівка нарешті вповільнила хід і завмерла поблизу якогось величезного темного будинку. Бланкі кинувся будити Марту, але та вже й так прокинулася. Дівчинка спробувала вибратися з машини, але з песиком у руках це було важко зробити. Тоді вона запхала Розалінду в сумку й перекинула через плече. Перевалившись за борт вантажівки, Марта впала на землю. Вона боляче вдарилася, але не скрикнула, щоб не привертати уваги викрадача. На жаль, Розалінда не була такою стриманою. Вона злякалася, знову опинившись у задушливій сумці, і голосно заскиглила.

Не встигла Марта отямитися, як раптом опинилася на ногах. Хтось ривком підняв її за комір.

— Ага-а! Попалася! Злодюжка! — загарчав на дівчинку з темряви водій вантажівки.

Марта не помітила, як викрадач з’явився поруч. Бланкі зрозумів, що час діяти. Щеня сміливо стало до бою.

Феріґарди дуже добрі істоти й не люблять завдавати болю, навіть поганим людям або тваринам. Тому Бланкі просто спробу­вав відвернути увагу лиходія, щоб той відпустив Марту. Щеня покликало на допо­могу кажанів. Ці стрімкі нічні істоти атакували викрадача. Вони кружляли перед самісіньким його носом і голосно пищали. Чоловік злякався та втік, розмахуючи руками.

— Ура! Ми перемогли! — закружляв у повітрі Бланкі.

— Тікаймо швидше звідси! Раптом цей лиходій повернеться.

Марта вийняла із сумки Розалінду й побігла вздовж дороги. Потім вона зметикувала, що саме на дорозі викрадач і буде їх шукати. Тому Марта повернула на невелику стежку, а потім і зовсім зайшла до лісу.

А в цей час удома в Марти зібралися всі сусіди. Мама дівчинки дуже злякалася, коли Марта не повернулася зі школи у звичний час. Вона зателефонувала спочатку до школи, а потім і в поліцію. Але черговий сказав, що минуло ще замало часу, щоб починати пошуки. Тоді мама зателефонувала татові дівчинки, але той не міг швидко повернутися з відрядження. Тато Марти порадив звернутися по допомогу до сусідів.

Усі сусіди погодилися допомогти й організували штаб із пошуку в будинку дівчинки. Відразу ж з’ясувалося, що зникла не лише Марта, а й Розалінда.

Наступного ранку сусідський хлопчисько Данило приніс портфель Марти, який він знайшов у кущах. Тоді до пошуків дівчинки долучилася вже й поліція.

Бігти вночі лісом Марта не змогла. У темряві вона постійно натикалася на гілки та пні. Дівчинка боялася впасти, адже в неї на руках досі була маленька Розалінда. Бланкі летів попереду й намагався показувати дорогу між деревами. Його сяйво, звичайно, не могло цілком розігнати пітьму. Однак воно робило все навколо не таким страшним.

На щастя, Бланкі вдалося відшукати невелику галявину, куди пробивалося місячне світло, адже Марта вже знесилилась. Дівчинка опустила на траву Розалінду й сіла поруч.

— Усе, більше не можу. Нам треба відпочити. А завтра спробуємо знайти шлях додому.

Притулившись спиною до стовбура дерева, Марта дивилася в нічне небо. Розалінда залізла їй на коліна. Маленька собачка, мабуть, змерзла. Вона дрібно тремтіла.

— Як нам розвести багаття? Адже до ранку ми у цьому лісі зовсім змерзнемо, — пробурмотіла дівчинка. — Бланкі, а ти вмієш пускати іскри?

— Іскри? — здивувався фері­ґард. — Ніколи цього не робив.

Бланкі примружився й уявив іск­ри. Але в нього так нічого й не ви­йшло. Тоді він згадав, що в школі феріґардів їх учили запалювати маленькі вогники. Щеня запалило такий вогник, але він просто світив тихим рівним світлом і був схожий на світлячка.

— Від такого вогника вогнище не розведеш, — засмутилася Марта. — А ти можеш принести вогонь чи сірники? Ти ж умієш зникати й з’являтися в різних місцях.

— Я-то вмію, а от вогонь — ні. Він залишиться там, звідки я спробую його взяти.

— Як же нам зігрітися?

— То ти хочеш зробити вогонь, щоб зігрітися? Для цього не потрібен вогонь. Я можу зігріти тебе й так! — весело вигукнув Бланкі. — «Феріґард завжди може зігріти будь-яку живу істоту силою своєї любові», — так нас учив наш поважний учитель.

— У вас теж є вчителі? А які вони?

— Перш за все, гайда я тебе зігрію, а потім розповім.

Бланкі злетів вище й накреслив у повітрі великий квадрат. За щеням залишався ледь помітний слід, який світився. Потім він почав дмухати в цей квадрат. Від цього в повітрі з’явилася ковдра, що світилася, — велика й пухнаста. Вона огорнула дівчинку й собачку. Бланкі приземлився на край ковд­ри, ліг на живіт і, підставивши під мордочку лапки, почав свою захоп­ливу розповідь.