Іван Сенченко - Діамантовий берег

Каленик Романович обернувся, глянув на Рубіна. Рубін стояв знеможепий, з слідами сліз, розтертих по обличчю, з очима, опущеними в землю, і з виразом на обличчі горя І якогось остаточного і похмурого вирішення.

— А заплаканий чого, замурзаний?! — не вгавала Гавпа Сильвестрівна — Де ж це ти був? З хлопцями знову бився? І коли ти вию розуму наберешся?! Все як не гулі, так бійка…

Калепик Романович тим часом, оглянувши хлопця, сказав:

— Геть з очей, бузувіре! Умийся піди, ач, який розмальований. Ану, руки покажи. Господи, та вони в тебе, як у маленького. Ех, біда з вами. Поморочишся, поки виростуть — звернувся він уже до обох жінок.

Голос у Каленика Романовича був хоч і сердитий, аде звучало в ньому більше батьківського бурчання, ніж серця, І Рубін це відчув.

Поки він дійшов до умивальника, тяжкі його думки — а тяжкі тому, що він вирішив був по всій цій колотнечі піти на Дніпро і втопитися — почали мінятися. Світ, який оточував його тут, на Солом’янці, був особливий. Ось сьогодні він пережив тяжкі хвилини після історії з тими яблуками — його ж піймали на крадіжці, піймала сама Бондаренчиха Марина Василівна і — сама врятувала! І його серцо несамохіть линуло до Марини Василівни, до Каленика Романовича, до Ганни Сильвебтрівни. Як їм за всю їх = добрість віддячити? Йому хотілося підійти до Каленика Романовича і розказати йому всю правду. Звичайно, Рубін, як і всі хлопці його віку, цього не зробив. Спокутувати свою провину він вирішив інакше.

Ще зранку він умовився з Ганною Сильвестрівною, що завтра, в понеділок, він їй почистить чайник — всередині і зовні, надто він уже зациганився. Тепер Рубін вирішив зробити це сьогодні, не ждучи завтра.

Він узяв чайник, старе долото, щоб вишкрібати накип всо- редині, миску з піском і ганчіркою і сів у холодок під стіною, щоб Каленик Романович, який не хотів його бачити, принаймні чув, що Рубін тут, близько! Заторготіло долото по залізу, зашарудів пісок по емалі.

Тим часом хвіртка рипнула. З вигуків і привітань Рубін зрозумів, що прийшли гості. Визиркнувши з за причілка, Рубін пізнав Захожая Кирила Гнатовича і Прихідька Івана Костьовича. Прийшли вони з жінками, а жінки з якимись вузликами.

Ганна Сильвестрівна заметушилася, і в ту хвилину, як вона побігла в кімнату, Кирило Гнатович поставав на стіл пляшку горілки, а Іван Костьович — червоного вина з красивою наклейкою: всі знали, що Ганна Сильвестрівна гіркої не п’є. Заторохтіли стільці, забряжчав посуд, запахтіло яєчнею і смаженим салом. Якась із жінок спитала: «А де ж це Рубін?» (Рубін саме в цей час втягнув голову за причілок.) Відказала Марина Василівна: «Рубін, здасться, заробив на горіхи, спокутує». Потім всі посідали.

У Каленика Романовича фруктових дерев не було перед до мочком, замість цього росла плакуча верба з довгими довгимй пацьорками, що звисали мало не до землі. Верба була широка, тіниста, дуже красива, і Каленик Романович та ближні сусіди любили сидіти влітку під нею. Поливали її щедро, і верба вражала всіх свіжістю свого листя. Інколи Каленик Романович мріяв: «От коли б під нею отут та ще невеличкий фонтанчик!» Але мрії його так і залишилися мріями. От і сьогодні, коли чоловіки, очевидно, вже повсідалися, Захожай сказав:

— А добра таки в тебе, Каленику Романовичу, верба.

— Що добра, то добра — погодився Каленик Романович — Все життя думав фонтанчик під нею зробити, та ба — щось не ладиться.

Після верби і фонтанчика вони перейшли на Іншу тему, а Рубінові запали в голову лише ці слова про фонтанчик, і він казав собі: «Ось розпитаюся, як його робити — і зроблю. Тоді хай не кажуть: «Геть з очей, щоб я тебе і не бачив!»

Рубін думав спочатку про цей фонтанчик, але незабаром перестав думати — він прислухався до розмови, що точилася за столом. Хазяїн і гості розповідали, згадували. Згадували молодість, якихось невідомих Рубінові людей, розповідали про пригоди, які траплялися з ними на Солом’янці, в місті, на заводі. Всі ці пригоди зв’язані були з подіями, про які Рубін читав тільки в книгах. Згадували вони П’ятий рік, рік Сімнадцятий, повстання проти якоїсь Центральної ради, бої проти петлюрівців, говорили про війну з фашистами. З того, що розповідалося, видно було, що всі вони: і Каленик Романович, і Захожай, і Прихідь ко — були в самому вирі тієї боротьби, ходили в атаки, стріляли з рушниць, кидали бомби… Несподівано дізнався Рубін, що чоловік Марини Василівни загинув під час повстання «Арсеналу». Але найбільше вразило хлопця те, що він був не перший прийомний син Каленика Романовича і Ганни Сильвестрівни, що до нього Каленик Романович і Ганна Сильвестрівна усиновили спочатку трьох хлопців братів, потім ще двох, а разом з рідними синами поставили на ноги сім чоловік. Тільки тепер Рубін зрозумів слова начальника цеху, звернені до Каленика Романовича: «Це ж котрий у вас, сьомий, восьмий?» Дізнався Рубін і про те, що три прийомні і один рідний сип Каленика Романовича пішли добровольцями в армію, коли німці почали наближатися до Києва, і всі загинули в боях. На війні також загинули сини й онуки Марини Василівни, сини й онуки Захожая й ПрихІдька. У Марини Василівни — трос, у Захожая — один, у ПрихІдька — два. Старі розповідали, зітхали, витирали сльози, і Рубін зрозумів, яких страшних ран завдало їм життя. Як це страшно — з однієї хати не повернулося четверо! Горе косило цих старих людей 1, коли одна по одній приходили, звістки з фронтів. Які ріки сліз пролито тут у глибині ночей! Яку силу любові до своєї землі мали вій ці люди, що йшли самі на смерть і дітей послали своїх…