Іван Сенченко - Діамантовий берег

Ці думки, мрії і роздуми не пропадали для хлопця даром. Bin тепер знав справжню ціну Каленику Романовичу, ходив за ним невідступно і пильно прислухався до його слів. Але не завжди звичайно, адже він був ще хлопець, якому хотілося засунути терпуг у горно і вирізати у шибці круглу дірку!

В кінці зими у Рубіна сталося велике горе. Прийшов лист з радгоспу, що померла "мати.

Хлопець залишився круглим сиротою, бо батько ще раніше розбився, упавши п’яний з мосту.

Рубін сидів на вікні в коридорі, дивився на талий сніг у дворі, на струмочки, що вже бігли по землі, і схлипував. Усе всередині йому боліло, мов там була відкрита рана, яка, здавалося, і загоїтися не могла. Як він тепер житиме на світі? І як це тяжко усвідомити, що матері, яку він так любив, вже немає на світі і ніколи не буде, ніколи він її вже не побачить, не почує її голосу, не загляне у вічі!

Від цих думок Рубін почав дужче схлипувати, всередині наростав такий біль, щонаморочилося в голові.

Вночі хлопець не міг заснути. Чергова по коридору кілька разів напувала його холодною водою. Рубін лежав ниць на постелі і тужив.

Не спромігшіїся заспокоїти в кімнаті, добра жінка вивела його на свіже повітря, і він сидів на ганку, поки не почало світати.

В їдальні Рубін не торкнувся до їжі, на уроках сидів понуро, важко зітхаючи й схлипуючи.

Каленика Романовича вразив вигляд хлопця: він був блідий і змарнів за ніч так, що не можна було пізнати. Після уроків коваль забрав ного до себе — до Ганни Сильвестрівни. Хлопець ішов мовчки, опустивши голову; в кімнаті знову розридався і, упавши головою на стіл, повторяв; «Я ж тепер її вже ніколи не побачу на світі».

В хаті було сумно. Всі мовчали і мовчки зітхали. Від їжі Рубін знову одмовився, тільки жадібно випив води. Ганна Сильвестрівна послала йому на дивані; він знову не міг заснути і лежав, обнявши подушку. Заснув він на ранок, виснажений, вимучений, схлипуючи уві сні,

В училище вони ішли вдвох, і Каленик Романович сказав:

— Якби ти схотів, то я взяв би тебе жити до себе. Ти подумай. Бо куди ж тобі тепер?

Наближалася літня перерва, і, справді, де було дітися хлопцеві?

Він так і залишився у Каленика Ролановича. Втрату матері хлопець пережив бурхливо і гостро. Два місяці він був несхожий на себе — притих, ходив задуманий і зосереджений. Лише поли сонце почало припікати по літньому і Солом’янка вкрилася зеленню, а по глухих садах її заспівали соловї, Рубін очуняв, і очі його знову заблищали.

Живучи у Каленика Романовича, він намагався бути серйозним і витриманим, а насправді у нього було ще багато хлоп’ячого. Рівна течія життя його була заповнена спалахами вчинків дивних і несподіваних.

Він бився з хлопцями на вулиці, тікав з уроків, просився до товариша і їхав на Дніпро, каявся у всьому, обіцяв виправитися і знову шкодив.

Каленик Романович сердився, Ганна Спльвестрівна дорікала;

— І що ти оце собі думаєш, Рубіне! Виженуть тебе з училища, хто ж тебе на завод візьме — дикого і неграмотного!

Рубін, мовчав, сопів, потім признавався:

— Хіба я, бабусю, хотів. Мені й на думку не спадало. А як воно все стається, я, їй право, не знаю!

— Вітру у тебе в голові багато — сказала Ганна Спльвестрівна;

— Я буду брати себе в руки — обіцяв Рубін; це була чесна обіцянка, і він дотримувався її до… паступпого разу.

Був прекрасний літній ранок. Рубін сходив з Ганною Силь вестрівною на базар, приніс кошики з продуктами, поснідали. Каленик Романович пішов десь у своїх справах. Ганна Сильве стрівна лягла відпочити, щось надто у неї ослабли ноги— ходити з базару доводилося на гору, а літ їй було вже багато.

Рубін узяв мітлу, замів біля порога, полив з великої поливальниці бузок, що ріс за домочком, спушив гострою залізячкою землю між рядами помідорів — у них росло на «городі» двадцять квадратних метрів помідорів — і сів читати. Попалася йому повість Нечуя Левицького про Каіідаїпеву сім’ю; він поглинав сторінку за сторінкою, обурювався, сміявся і лаявся: «Ну й сімейка, ну й життя, хай йому лиха година!» Ні, коли Рубін і згоден жити, то лише з такими людьми, як Каленик Романович, Ганна Сильвестрівна. Це людн зовсім інші. Що казати!

Він так зачитався, що Володьці довелося цілу хвилину торсати його, поки він зміг одірватися від книжки.

Володька присів біля нього.

— Ти що зараз робиш?

— Бачиш — читаю.

— А потім?

— Прийде Каленик Романович — у Совки поїдемо, він до племінника, а я в ставку покупаюся.

— А ти знаєш — сказав Володька — у Бондаренчихи налилися вже раппі яблука, а стара попхалася на базар. їй право!