Іван Сенченко - Діамантовий берег

Одного разу, коли Каленик Романович і Рубін грали в дамки, в двері хтось постукав чужим стуком, і до кімнати зайшов хлопець з дорученням від начальника цеху запросити Каленика Романовича на завод у важливій справі.

Рубін побачив, як Каленик Романович одразу змінився. Він ще був у домашній блузі і туфлях з товстої повсті, обрамлених білим козячим хутром, а вже здалося, що обличчя його вкрите сірим кузнечним порохом — і хода стала такою, якою ходять у цеху робітники, котрі ціну собі знають.

Ганна Сильвестрівна винесла з хижки і струснула надворі шкіряний фартух, у багатьох місцях поцяткований чорними пропалинами, склала його і зав’язала в полинялу якусь ситцеву шма типу.

Це запрошення для неї, як і для Каленика Романовича, не було чимсь буденним, бо все тут, що стосувалося ковальства, не було ділом звичайним. Каленика Романовича так собі не викликали. Лише дуже велика невправка могла змусити адміністрацію де працює стільки ковалів, звернутися до авторитету коваля відставного.

Ганна Сильвестрівна віддала Каленику. Романовичу згорток і, стоячи біля нього, не знать навіщо обсмикнула старий робочий піджак його, струснула з рукава смужку крейди. Коли всі почали виходити з кімнати, Ганна Сильвестрівна обома руками погладила плечі чоловікові і тихо промовила: «Ну, йди, іди з богом».

Рубін вийшов найостаннішим з хати і вже на вулиці, біля хвіртки, спитав:

— А мені можна, Каленику Романовичу?

— Аякже — відповів старий коваль, зиркнувши на Рубіна — На заводі ж не був — подивишся.

В цеху зясувалося таке. Розірвався крюк від пульманівського вагона, і треба було його заварити. Цехові ковалі як не бралися, що не робили, діло в них не ладилося. Розламаний крюк із слідами зварювання лежав на довгій чорній залізній лаві.

Біля крюка Каленик Романович з Рубіном знайшли кілька молодих ковальських помічників і коваля Кальниболоцького, похнюпленого і непривітного. Помічники привіталися, коваль — відвернувся, ніби школи й не зустрічався з Калеником Романовичем. Каленик Романович знав цього чоловіка. Це була небезпечна людина, в’юнка, мстива. Завжди траплялося так: коли заводські організації ставали на боротьбу з фальшивістю, ледарством, бракоробством, він в якийсь незрозумілий спосіб викручувався і випливав наверх і, замість того, щоб самому відповідати, притягав до відповідальності інших. Його боялися і ненавиділи. Але вія мав великі зв’язки, і його ніхто не наважувався зачепити. Ка лепик Романович, побачивши його, нишком сплюнув.

— А чого він сам не зварює, хіба він не вміє? — тихо спитав Рубін.

— Це поганий чоловік — відповів Каленик Романович — Фальшивий.

Хлопець, який прийшов разом з ними у цех, подався шукати начальника цеху. Один з помічників побіг кудись у цехові закапелки і повернувся з стільцем.

— Сідайте, Каленику Романовичу — сказав він, і в голосі його Рубін відчув глибоку пошану.

Каленик Романович повернувся до хлопця, неначе придивляючись.

— Не пізнаєте? — спитав помічник — Я ж онук Андрія Максимовича.

— Серьожка?

— Еге ж — жваво відповів він.

Рубін прислухався до розмови і зрозумів, що Серьожчин дід — товариш Каленика Романовича, що вони дружили обидва з самої молодості і що той дід вже помер, а Серьожчин батько не повернувся з війни.

Аж ось Серьожка спинив розмову і стримано став осторонь.

До Каленика Романовича наближався якийсь старий чоловік у потертій шкіряній куртці і шапці з шкіряним поруділим верхом, голений, з маленькими колючими посивілими вусиками під носом. Ось він побачив Каленика Романовича, і Рубін помітне, як вираз обличчя його змінився. То він був зосереджений і заклопотаний, а тепер очі його привітно заясніли. Віп швидко пішов уперед, стиснув міцно за руку Каледина Романовича, скрикнув:

— Скільки літ, скільки зим!

— Та давненько вже не бачилися — відповів Каленик Романович. Його обличчя теж змінилося, біля очей назбиралося багато малесеньких зморщок — вони так збігалися завжди, коли Каленик Романович чув щось хороше або зустрічав людей, яких любив чи поважав.

Рубін догадався, що це прийшов начальник цеху Іван Матвійович Хворост. «Мабуть, довго вони працювали отут разом — подумав він — Бач, як скучили один за одним».

Справді, радість зустрічі просвічувалася з кожної рисочки облич обох цих людей. Вони почали розмовляти про своє домашнє життя. Рубін чув, як начальник спитав про Ганну Сильвестрівну, про Володимира, сина Каленика Романовича, який працював у Красноярську, а Каленик Романович і собі почав розпитувати про жінку, про синів та дочок начальника цеху.