Іван Сенченко - Діамантовий берег

Вона ще довго гомоніла, і Рубінові без міри приємно було слухати її старече бурчання.

Після обіду мужчини, забравши лопати, пішли відкидати сніг, що нападав за день. Снігу навалило вище колін; він лежав важкою ковдрою на землі і позависав кошлатими бровами на гіллі дерев.

Вони поодкидали сніг від порога, пробили стежку до колонки — через увесь двір аж на вулицю. Колонка стояла на горбику, тут було слизько, розлита вода позамерзала, легко було впасти. Каленик Романович пішов по пісок, а Рубін задивився на вулицю, Вона мало нагадувала ті вузькі вулиці, які Рубін бачив досі, Простору тут було так багато, що проїжджа частина просто губилася серед тих смуг, які прилягали до дворів і хвилястим широким сніжним потоком спускалися кудись до залізничних колій.

Вниз з гори поодинці і по кілька вряд мчали санки з хлопцями й дівчатами. Простір був їм тут і воля! Рубіну самому захотілося вчепитися в якісь сапки і гнати й гнати вниз скільки сили.

Посипавши піском біля колонки, Каленик Романович теж задивився на гулянку. Ось якісь санчата почали наближатися до них. Каленик Романович спинив їх, сказавши:

— Володю, покатайся з Рубіном, він вперше на Солом’янці.

Володька загальмував ногами санки, приязно глянув на Рубіна, крикнув: «Сідай ззаду*,— і запрацював знову ногами, відпихаючись з місця. Рубін сів у Володьки Да спиною, санки рушили вниз. Місцевість була нерівна. Впбої, круті пороги чергувалися з рівними площинами. Сипався ледве помітний сніжок; всю Соломянку затягла біла імла [10] Цямрина — одна деревина з колодязного зрубу. . Спалахували сміх, вигуки наступу і благання. Від швидкої їзди дух забило Рубінові, і він закричав скільки сили: «Га-га-га! Гур-рра!» щось’подібне кричав і Володька.

Санки промчали через одпн поріг, другий, полетіли кудись униз у прірву, а коли Рубін отямився, вони вже наближалися до колії. Тут вони вскочили в якусь канаву, перекинулися, і обидва полетіли сторч головою в сніг. Назад, щоб було веселіше, вони навперемінку везли один одного:

На горі, на самому старті, хвіртка в одному дворі розчинилася, і закутана в білу в’язану хустку жінка гукнула. Володьці: «Обідати!» — «Зараз! — відгукнувся Володька і.обернувся до Рубіна: — Катайся сам. Я швидко. Тільки розганяйся добре». Рубін розігнався. Володька підштовхнув його в спину, і сани помчали — Дух захоплювало. Рубін наздоганяв такі ж самі санки з хлопцями, дівчатами, обминав малюків і переможно кричав: «Гурра!»

На тому місці, де горбом випинався перший поріг, він побачив дівчину, Дівчина була довгонога і довгорука, пальтечка вистачило їй лише до колін, рукава теж ніяк не могли як слід прикрити ліктів. Зате шерстяна біла хустина на ній була величезна і обрамляла обличчя, як клубок морського шумовиння. Дівчина зиркала на Рубіна якимсь дивним поглядом, насмішкуватим і зухвалим. Щоки в неї були червові як жар, очі поблискували. Якесь же хлоп’я у величезному батьковому кожусі, з рукавами, які діставали до землі, репетувало: «Маріонілко, Квіткооо, не бійся, так його, так!»

І цю дівчину, і цього хлопця Рубін бачив лише якусь хвилинну — санки мчали з найкрутішого місця гори. Дівчинка з отими довжелезними ногами враз зірвалася з місця, кинулася до Рубіна, упала на землю, викинувши вперед руки, і слідом за цим щось з усієї сили смикнуло санки.

Рубін вилетів з них і, не спиняючись, покотився вниз з кручі. Він перекидався, орав носом сніг, летів сторч головою. Спинився Рубін аж у канаві.

Коли він, обтрушуючись, підвівся, санки з отією дівчиною рже мчали з гори, а хлопець у батьківському кожусі, розмаху ючи над кручею довгими руками, як вітряк крилами, кричав щасливо: «А та та та!» Дівчина пролетіла повз Рубіна, показала йому язика, крикнула: «Ну, як — добре?!» Рубін скільки сили погнався за нею, але коли добіг вниз, дівчина вже почала видиратися з санками на гору.

Коли вони порівнялися, вона спитала:

— Тепер знатимеш?

— Ось надаю тобі сама знатимеш!

Рубін кинувся до дівчини, але вона встигла впасти, і він, перечепившись через неї, полетів знову вніЛ. Вона реготала; падав сніжок; з гори долітали скрики й благання…

Коли Рубін, задихавшись і почервонівши до кіпця вух — видерся до старту, щоб розправитися з веселою дівчиною, її на вулиці вже не було. І він щиро пожалкував.

Рубін подружив з Калепиком Романовичем та Ганною Силь вестрівною. Він почав часто бувати у них, грав з хазяїном у дамки, інколи бігав до колонки по воду, слухав радіо. Тут йому було дуже хороше, але за найкращі для себе він вважав ті години, коли, вони з Калеником Романовичем залишалися біля горна і старий коваль вводив Рубіна в таємниці свого ремесла, давав йому завдання і, розчервонілий, нетерплячий, стежив за тим, як хлопець невправно орудував молотком.