Іван Сенченко - Діамантовий берег

Зробивши тур на край села і назад, мотоцикл спинився біля воріт.

Всі посідали за стіл: хто доснідувати, хто — починати спочатку. Люся сіла з одного боку Ієреміади, Оля — з другого. Коли ложки й виделки зацокотіли, Оля щільно щільно притулилася головою до Ієреміади, спитала:

— Скажи, ти його дуже любиш?

— Я його дуже дуже люблю — прошепотіла їй Ієреміада — Жити без нього не можу.

Оля промовчала а тоді ще спитала:

— А студент Коля й Олег Кучерявий, то так, еге?

— Еге. То я про них говорила, щоб ніхто не догадався, що люблю тільки Григорія Савича!

Оля зітхнула і докірливо похитала головою:

— А чого ж ти раніше мені цього не сказала? Коли б я знала, що студент Коля й Олег Кучерявий — це так, то віддала б тоді Григорія Савича ще в Білій Криниці. І не заводила б його хто знає куди…

Ієреміада злякано глянула на дівчинку. Але Оля думала вже про інше.

— Це дуже добре, що ти приїхала. Мені й Люсі час вже голови помити. Дома мама, як тільки субота, так зразу: «Ну, дочко, коси розплітай. Вода вже охолола, нахиляйся над ночовками…»

Від Рудного три переходи до Білої Криниці. Там і закінчувався маршрут, бо далі знайома дорога вела у Новопшеничне. Три дні походу, три ночівлі і — дома!

У Мишкової баби в палісаднику росло багато квітів. Пилип увесь час поривався вирвати стебельце блакитної городньої сокирки, підійти до Люсі, сказати: «На тобі, Люсю, цю квітку для гербарію. Бач, яка вона гарна! Краща за волошку!» Але нагоди не трапилося. Спочатку Люся поралася, готуючи сніданок, а тепер заходилася з Ієреміадою мити голову. Все ж йому випало щастя зустрітися поглядом з дівчинкою. Допитливо і водночас якось тривожно глянула на нього Люся і сумно всміхнулася. «Чого це вона? — подумав Пилип — Може, того, що скоро експедиція закінчиться, а дома немає ні Кристалічного щита, ні самоцвітів, ні Кам’яної гори?.. Чи що алмаза для неї не знайшов? Це не біда. І ти не журися. Як виросту і стану справжнім археологом або доктором геологічних наук, то знайду для тебе чистий діамант, без сліду людської крові на ньому…»

А Люся в цей час казала собі: «Зараз гарно… А що буде, як Пилип поїде робити археологічні досліди на Місяць, а я в Київ — у драматичні актриси? Розлучить нас доля, занесе його в один кінець світу, мене — в другий. Ото і втіхи, що станеться це, мабуть, не скоро…»

Куприк запасався покормом для Явтуха. Робив це не тому, що Явтухові нічого їсти; причина знайшлася інша: давно коси у руки не брав, а вона якраз і висіла у Мишкової баби під повіткою. Збивши охоту, Куприк почав підбивати грабельками пакошене в одну купку. А тут під руку нагодився Женька. З вигуком: «Лови!» Куприк підхопив запашний оберемок і кинув на Женьку.

Чи не краще було б йому сформулювати своє звернення хоча б так: «Будь ласка, Женько, коли маєш охоту, хапай». Куприк таких слів не сказав, і Женька, спалахнувши, мов опечений, гукнув:

— А чого ти женькаєш? Ач який…

Тимофій мовчки сидів під огорожею і думав про ті часи, коли стане трактористом, назбирає багато грошей і подарує матері золотий медальйон — хай вставить туди портрет свого найкращого сина…

Оце й кінець.

Було б гарно, друзі, зустрітися років через п’ять шість і поглянути, що з вами сталося, та, як кажуть, навряд. Певно, не доведеться. А жаль…

В ремісниче училище Рубін приїхав босий. Ноги у нього були великі, чорні й порепапі; очі — теж чорні; і брови також. Черевики Рубін заробив у радгоспі, але батько в останній день украв і пропив. Хлопець дуже переживав утрату; його мучив сором, що приїде у місто босий. Він ждав насмішок.

У гуртожитку перший на нього пішов у наступ Індиченко. Здалеку Рубін здавався йому слабаком, але в міру того, як. Інди ченко наближався, перше враження його. почало мінятися. Погляд Рубіна був сміливий, руки костисті; ноги великі й сильні; груди в Рубіна широкі, сам він худни і не дуже пещений. І тепер вже не босі ноги Рубіна, а Рубінові груди привернули до себе увагу Індиченка. Побачивши зблизька ці груди, він здрей фив, але відступати було вже нікуди, і він промовив:

— Хоч, когутяче плем’я, зітру на табак?

— Ти? — пильно дивлячись на нього чорними блискучими очима, відповів Рубін — Ти краще собі йди, звідки прийшов — Зовні Рубін у цео мігть був схожий на молодого стригуна, що, прищуливши вуха, наготувався вихпути.

— Овва який!

— Отакий — Рубін ждав нападу, але Іпдиченко все ж таки побоявсь і не зачепив його.