Іван Сенченко - Діамантовий берег

Незабаром хлопцям видали форму. Рубін одягся, як і всі учні. Ця обставина, а також безкровна перемога над Індиченком, піднесла Рубіна у власних очах. Він почав задаватися. Інколи знущався з слабіших, жадібно шукав сутичок з сильними, якось позубрив відкрутку для великих шурупів і алмазом вирізав круглу дірку в шибці.

Його брали в роботу, і кожного разу після прочуханки він обіцяв, що більше не буде, але через тиждень другий знову заходив дур у голбву, і він подвизався далі, бо хлопець був здоровий і ве всю його силу забирало навчання.

Уроки ковальської справи вів Каленик Романович Лукійченко, кадровий — це слово Рубін не раз чув — робітник, білий, неначе вимазаний сметаною. Дід був красивий, говорив таким басом, мов у бочку бутів. Він сподобався Рубінові і не сподобався. Не сподобався Рубінові за те, що біля горна він поводився як дома, все знав І вмів, а Рубін ще нічого не знав і не вмів. До такого свого становища хлопець байдуже ставитися не міг, і знову дур ліз йому в голову. Одного разу, коли Каленик Романович стояв біля горна і розмовляв з учнями про ковальські справи, Рубін раптом додумався: «От візьму терпужок, всуну у вогонь, знатиме цей Лукійченко!» Каленик Романович, проте, руку перехопив. Рубін блиснув очима.

Життя своє Рубін прожив у сім’ї, де не припинялися чвари і пяні бійки. З дванадцяти років хлопець з незрозумілою упертістю ставав на захист матері, і батько бив його чим потрапить і безжально. Хлопець не плакав, не кричав, тільки погляд його в такі хвилини світився злобою.

Рух коваля, що перехопив його руку, Рубін сприйняв, як вступ до бійки. Віп напружився, з усієї сили висмикнув руку, терпуг упав на землю, дзвякнув. Обличчя Рубіпове налилося кров’ю, очі заблискотіли. Стиснувши кулаки, він стояв проти Каленика Романовича. їхні погляди стрілися.

До цього випадку Каленик Романович ще не виділяв Рубіна з купи інших хлопців. Одягнені однаково, однакових років, вони напечатку мало чим відрізнялися один від одного. Вибух, яким спалахнув цей чорнявий хлопець з широким лобом і красивими чорними бровами, провіщав, що за цією неначебто одноманітністю ховаються різні вдачій темпераменти.

Поза, весь вигляд Рубіна спочатку здивували Лукійченка, потім він залюбувався ним. Дивлячись на цю сильну і водночас зіщулену постать, що ніби чекала удару, він подумав: «Е, хлопче! Та життя тобі не вистелило шовкових доріжок. Палкий. З цього будуть люди. З таких завжди люди бувають».

Вголос він сказав:

Поклади, хлопче, на місце терпуг і слухай.

І слова Лукійченка, і його погляд спантеличили Рубіна, бо в очах отих віп побачив не безтямні вогні, як звик бачити у батька, а щось зовсім незрозуміле для себе, неначебто приховану симпатію. Згодом Рубін ще раз глянув у ці очі, але вони були вже інакші—жваво заклопотані. Взявши в одпу руку прут, а в другу молоток, Лукійчевко почав говорити про залізо.

З залізом Каленик Романович прожив усе своє життя і, проживши отак, майже не міг зрозуміти людей, які не трепетали б, побачивши горио, розпечений прут заліза, сяйво іскор і бузково синіх пластинок циндри. Йому навіть уві сні ввижались оці горна, парові молоти, обжимні преси. Як же про ковальську справу він міг говорити байдуже?

Еїез жодних зусиль над собою Рубін заслухався і задивився на старого Лукійчснка. Хлопця вперше за довгий час зігріло якесь солодке почуття втіхи. Це почуття зростало в міру того, як розпечений прут заліза в руках Калейика Романовича обертався на красиву кочережку. А втім, не кочережка розхвилювала його, а вогонь горна і сяйво розпеченого заліза. Охоплений цим почуттям, Рубін ступив крок наперед і, перш ніж сам зрозумів, що робить, сказав:

— Ану, дайте я.

— На!

Каленик Романович поступається від ковадла, біля очей у нього збирається безліч зморщок, І кожна з них гукає Рубінові:

— Так, так. Сміливіше!

Рубін кує і сам відчуває, що рука у нього б’є не так, що молоток не потрапляє куди треба. Він зосереджує всю свою волю, щоб робота вийшла як слід. 1 ось його кочережка готова. Вона плескувата, кути неправильні, подзьобана невправними ударами молотка. Рубін дивиться на охололе й посиніле залізо сконфужено. Каленик Романович каже;

— Молодець. У тебе буде удар.

Рубін стоїть і ніби прислухається до себе. Яке в нього закипає завзяття! Скільки сили він чує в своїх руках! Від хвилювання у хлопця підіймаються груди. Він ловить носом запах вугілля з горна, запах розпеченого заліза і вперше в житті від цього запаху у нього починають ворушитися ніздрі.