Іван Сенченко - Діамантовий берег

За ворітьми училища хтось торкнув за лікоть Лукійченка. Коваль озирнувся. Перед ним стояв Рубін, Він сказав:

— Я більще не буду. Ось побачите.

— Добре — спокійно погодився Лукійченко — Одначе скажи, чого в тебе таке дорогоцінне ім’я?

— Дід назвав — пожвавішав Рубін — Піп колись був розсердився на дідових батьків, і як у них народився хлопець, то й назвав його Макйдоном. І все життя люди дражнять діда: «Македон, убив вола кулаком». Він і придумав мені ім’я, щоб було красиво і щоб до нього трудно було причепити якусь приповідку.

— Вони пройшли трохи?

Рубін заговорив знову;

— Ви знаєте, рука у вас як залізна. Як перехопили мою руку з терпугом — дух забило, так придавили! — і він з пошаною, але безбоязно узяв праву руку Лукійченка і оглянув її з усіх боків. Рука була важка, костиста, з застарілими мозолями.

Пройшовши трохи і випустивши ковалеву руку, Рубін спитав, тепер уже засоромлено, непевно:

— Як ви молоді були, у вас рука така була, як у мене, чи сильніша?

Каленик Романович скоса глянув на дебелу руку Рубіна, помацав її і відповів:

— Твоя, либонь, чи не сильніша.

— Справді?! — мало не скрикнув Рубін і увесь запалився рум’янцем.

Він провів Каленнка Романовича аж додому і біля хвіртки сказав:

— Якщо хочете, я нарубаю вам дров або води принесу. Тільки не думайте, що я підлабузник. Мені просто так хочеться.

Лукійчснко, озираючи хлопця своїми уважними очима, відповів:

— Спочатку давай пообідаємо, а там видно буде.

Рубін вперше був на квартирі у Каленика Романовича. Як вона відрізнялася від небіленої, запущеної хати, в якій виріс Рубін! Тут усе прибране, чисте, вимите. Квартира Каленика Романовича складалася з двох невеличких кімнаток, одна з них правила за світлицю, а друга за кухню і їдальню.

У світлиці стояв святковий стіл, велике ліжко, заслане білим в’язаним запиналом; підлога була пофарбована світло коричневою фарбою, заслана від стола до порога цупкою доріжкою. На підвіконнях росло багато квітів; Рубін побачив тут калачики і зведені на драбинки фуксії. В світлиці над диваном висіло дві великі фотографії. На одній із них Рубін пізнав Каленика Романовича. Друга, очевидно, зображувала хазяйку в її молоді літа. Запнута вона була якоюсь прозорчастою хусткою з квітами, розкиданими по всій хустині. Це була молода жінка з овальним красивим обличчям. Каленик Романович, з чорпою, дбайливо підстриженою бородою, з товстими, теж чорними, вусами, у новій костюмній парі, нагадував багатого синка з кінофільмів про старе життя. Під фотографіями стояла і дата — золотом витиснений 1901 рік.

— А чого ви такі, як пан? — спитав Рубін трохи здивовано.

Каленик Романович глянув поверх окулярів на фотографії.

— Так тоді одягались — сказав він — А до того я ще тільки був оженився ось з Ганною Сильвестрівною, ну й причепурився як слід. Аякже. Прийде пора женитися, сам усе зрозумієш.

— А я женитися не думаю — відповів Рубін з серйозністю, на яку лише здатний був його вік — До тридцяти років не оженюся, а тоді вже понесу голову під шибеницю.

.— І це діло — відповів Каленик Романович — Поспішати нікуди.

Ганна Сильвестрівна почала готувати на стіл. Переходячи з кухні в світличку й назад, вона розпитувала:

— А батьки ж у тебе є?

Рубін відповів:

— Батька в мене пема. Хіба то батько? Матір він замучив. Усе пропив. День.і піч п’є. І ніде нічого не робить.

Рубін потемнів, насупився.

— Еге ж, брат, незаздрісне в тебе життя — сказав Каленик Романович — Що незаздрісне, то незаздрісне.

Ганна Сильвестрівна наготувала на стіл.

— Сідай з нами обідати — сказав Каленик Романович — Після морозу гарячий борщ зразу душу зігріє.

— Я не буду — не підводячи очей, відповів Рубін — Не хочу їсти. Я їв уже сьогодні.

Ганна Сильвестрівна розсердилася.

— Ти оці витівки, Рубіне, кинь. Руки помив? Ні? Помий. Та мерщій, бо борщ захолоне. Ну!

Рубінові здалося, що це говорить не бабуся, яку він сьогодні вперше в житті побачив, а мати — так багато було спільного в інтонаціях, навіть в самому ладі мови. І він глянув на Неї. Ганна Сильвестрівна таки справді сердилася, але тим добрим серцем, як і мати. Рубін підвівся і слухняно почав мити руки. Тут тільки він відчув, як йому хотілося їсти.

— Я, брат, твої хитрощі знаю — гомоніла тим часом Ганна Сильвестрівна — Не хочу, не хочу! А чого не хочу — сам не знаєш. Ти, чоловіче добрий, тільки покуштуй мого борщику, а як вже покуштуєш, тр за сто кілометрів прибіжиш і скажеш: «Бабусю, мерщій дайте пообідати».