Іван Сенченко - Діамантовий берег

П’ять пар очей вп’ялися в лице дядькові Гарасимчукові, запалюючи його: «Ну, ну?!»

І він полетів у щасливе царство фантазій:

— Так, кажу, уявляєте, що то за знахідка була? Сто двадцять сім золотих портсигарів, триста золотих годинників, п’ятсот шістдесят один медальйон і безліку золотих ланцюжків — від годинників і тих, як їх, ну, що дами одягають на шиї… Ну, знайшли і з радощів крик зчинили. А там якісь троє проходили поблизу і підслухали. Вирішили змінити господаря тієї знахідки. Забігли наперед, вискочили з за куща і: «Руки вгору!» Діти, звичайно, налякалися, хто в плач, хто навтьоки, одне слово, розбіглися. Залишився тільки вчитель. А він спортсменом був. Вони на нього, а він першого боксерським крюком під щелепи. А той його! Зчинилося таке — світе мій! Один кричить: «За ноги його хапай! Бий під коліна, щоб упав!» Другий радить, як руки за спину скрутити. А при експедиції у них був собака — Білан, вовкодав. Бачить учитель, що непереливки, та: «Білан, сюди! Хапай кого за що!» Той і налетів. Поки на побоїще наспіли люди з радгоспу, то двоє уже конали. Третьому пощастило втекти. Міліції наїхало з усього району; люду назбиралося… Ну, до вчителя, а він, сердешний, кров’ю стікає: в спину ножа засадив той, що втік…

— А що ж, дядю, із скарбом? — ледве повертаючи в роті, язика, спивав один із свиноферми.

— В цьому і вся сила — гаряче вигукнув Гарасимчук — Пропав! І ані сліду… Був там дід один з Рудки, все мовчав, на ціпка спершись, а далі махнув рукою: «Звідки той скарб узявся, туди й пішов» — і сам зник на очах у людей, немов провалився крізь землю…

Ось яку історію того вечора почув шофер Юрко Панібудьласка.

Новопшеничанський голова терпляче вислухав Юрка і, коли той скінчив, спитав голосом, який не обіцяв шоферові нічого доброго:

— Скажи: скільки ти разів заприсягався мені не пити? Два рази? Ну, то слухай: завтра здавай машину молодшому Халяві, а сам — назад у майстерню. Зрозумів?

— Та що ви! — аж підскочив Юрко — їй право, не горілку я пив! То я чай такий пив у білокриничанському ресторані…

— А чого ж від тебе, горілкою тхне?

— А я знаю? Певне, скло горілкою просочилося. Тепер у нього хоч нектар лий — все одно спиртом одгонитиме…

— Добре… Йди — І, одхиливши вікно, гукнув кудись в темряву ночі.—Петре, зайди, будь ласка, на хвилину до мене.

За кілька хвилин Петро Тангенс стояв уже в конторі:

— Ось і я. Щось скажете?

— Сідай. Певно, чув, що Панібудьласка патякає?

— Та то він з п’яних очей…

— Можливо. А все ж таки перевірити треба. То ти, голубе, проїдься завтра у Рудне, узнай, що там і як там.

— А чого ж? Добре. Мотоцикл — це не трактор. Пустиш вздовж шляху — тільки захурчить…

Панібудьласка приїхав пізно ввечері, а вдосвіта про трагічну подію знало вже все село.

Ієреміада ні жива ні мертва слинилася перед Тангенсом, заломила руки:

— Візьми й мене… Може, його вже й живого нема…

— Це все п’яні теревені — почав заспокоювати дівчину Петро, а сам подумав: «От що значить любов! Чи й мене ж моя Оксана так любить?»

І схотілось йому, щоб і Оксана його так любила, як Ієреміада Григорія Савича.

— Сідай! За одну мить домчу!

Так експедиція довідалась про нічний напад на них лиходіїв.

Після цього сцена зустрічі Ієреміади з Григорієм Савичем втратила для хлопців всякий інтерес. За десять кроків від них стояв сам Тангенс Петро і білою, як сніг, хусткою витирав спітнілого лоба. Пилип доторкнувся рукою до панами:

— Здрастуй! — і тут же додав — У тебе мотоцикл — другого такого на світі нема! Стріля, як з реактивних гармат! — Сказавши це, Пилип почав тертися біля коляски, з котрої щойно вискочила Ієреміада.

Хома й собі цмокнув. Куприк як стояв біля руля, так і прикипів до металу очима. Буває, що й морського вовка знадить якась сухопутна сила! Женька теж почав обходити з лівого боку вмістилище реактивних залпів. Тимофій не обходив: чи ж годиться майбутньому трактористові цікавитись такою малою технікою, як мотоцикл? Сидячи за столом, він уминав за обидві щоки перепічку.

Тангенс ще недавно сам був хлопцем. І все зрозумів.

— То сідайте вже, сідайте… — І коли троє вмістились в коляску, а четвертий осідлав вільне місце ззаду, він звернувся до Григорія Савича: — Дозвольте мені трохи їх покатати…

Григорій Савич махнув рукою: їдьте собі! Біля нього стояла Ієреміада. Йому хотілось хоч трохи порозмовляти з нею. Тепер він вже не буде звертати уваги на другорядне, а скаже найголовніше. А це найголовніше таке: «Коли любиш мене так, як я тебе, то будь моєю дружиною. А повернуся з експедиції — підемо в загс і розпишемося… Що ти на це скажеш?»