Іван Сенченко - Діамантовий берег

— Ти сам такий охоронець вогню! — без перехідних нот спалахнув несподівано Женька, грудьми обстоюючи Куприка — І чого ти куприкаєш та куприкаєш, а як сам одстав з Явтухом, так нічого? А ти скажи, чого ти одстав з Явтухом?

Тимофія це обурило. Коли вперше Пилип і Хома напосіли на нього, це було одно діло, а коли тут і вдруге почали сипати сіль на рани, то йому запекло. Він не змовчав і кинувся на Женьку в атаку…

Хату освітило блискавками, і, мабуть, була б гроза, коли б не Пилип. Він вчасно наспів на місце події, став спиною до Тимофія, лицем до Женьки і, показуючи пальцем на праву долоню, промовив:

— Бач, яку водянку нагнав, здобуваючи вогонь способом давніх австралійських племен. А ти, Женько, теж? Ану, покажи!

Щоб спуститися від найвищого спалаху до ділового буденного тону Женьці потрібен був час. Поки він справлявся з цим переходом, обізвався Хома:

— А я аж дві нагнав — У нього справді красувалися на долоні дві великі водянки, як перлини — тугі і з ніжним перламутровим сяйвом.

Женька задивився на це сяйво; за цей час він встиг охолонути і, коли простяг свою праву долоню, промовив уже спокійно:

— А в мене нема перламутрового сяйва: я як натис на свій дренчик, так і пороздушував — і ту, що на правій руці, і ту, що на лівій… Бачите?

Хлопці почали оглядати Женьчину руку, і в цей самий момент звідкись згори долетіли повні співчуття слова:

— Бідолашні діти. Бач, як покалічилися…

Хлопці обернулися і побачили на печі Мишкову бабу. Мишко був бабин онук, їхній одноліток. З Мишком вони зразу познайомилися, а з бабою лише тепер. Побачивши її, Пилип сказав:

— Гляньте, бабуся якась — І зразу ж виструнчився — Драстуйте!

Бабуся відповіла на привітання, а Мишко пояснив:

— Це не якась бабуся, це — наша баба.

А з печі тим часом летіло:,

— Ви ж, мабуть, без пісочку терли?

Мишко пояснив:

— Це вони як партизанили, так навчилися витирати вогонь з двох шпичок. Трохи пісочку підсиплють, а тоді труть…

— А може, у вашої баби в руках така сила, як в давніх австралійських племен? — недовірливо спитав Хома — Я хіба ж так кректав, палички, мабуть, ще гарячіші стали, ніж із пісочком, а воно хоч би що!

Мишко відповів:

— Коли б наша баба мала силу давніх австралійських племен, то вона ще раз поїхала б у Москву на Виставку. Та не ті вже літа. До неї на святкування вісімдесятиріччя і з Москви люди приїжджали, і з Києва, і з Житомира; прийшло сто п’ядесят сім телеграм, навіть з Сибіру. Четвертий орден дали. А тепер наша баба вже постаріла.

Пилип торкнув Хому за плече:.

— Ото баба! Коли б у мене така!

— Або в мене — підтримав приятеля Хома.

Мишко показав хлопцям бабині ордени. Найбільше враження вони справили на Женьку. Женька любив усе святкове, яскраве. Коли йшли на демонстрацію, Женька завжди перший добирався до шкільного прапора і погордо ніс його перед собою. Як у свято одягали майки, то Женька просив матір, щоб майка у нього була найбіліша, просто як сніг; коли ж це була майка червона, то щоб як жар, щоб аж очі вбирала! Ордени Мишкової баби засліпили Женьку. Це сяйво мерехтіло Женьці тоді, коли він дивився на ордени, і тоді, коли спати ліг. Від блиску він і прокинувся вранці.

Спав Женька разом з хлопцями в хаті на соломі. Промені ранкового сонця косими клинами падали з вікон просто на мандрівників. Женька трохи одсунувся від цих сліпучих променів і хотів знову заснути, аж почув розмову, котра обурила його.

— Мишко, онучку — сказала баба — Ти не біжи зрання на річку. Гостей треба нагодувати, сніданком. Водички принеси: треба ж і чаю наставити, і хлопцям та дівчаткам повмиватися зо сну. І курчаток нагодуй…

Баба говорила лагідно, але з неспокоєм у голосі.

Мишко спочатку сопів, потім озвався, і Женька не пізнав Мишкового голосу. Вчора, коли Мишко показував бабині ордени, то у нього був один голос — чистий голос; сьогодні ж Мишко говорив хрипко. Він казав:

— А чого це мені все робити?! Самі й робіть. А то: і води наноси, і курчат нагодуй, і солому з хати прибери. Мені ніколи, хлопці он вже свистять…

І він, схопивши бриля та одбатувавши окраєць хліба, вибіг із хати.

Баба мовчки зітхнула, полежала трохи і заворушилася. Женька побачив, як вона почала спускатися з печі. Він заплющив очі і зібгався в клубочок.

Так і не заснув більше Женька. Лежав і кипів: «От коли б вона його зразу за чуба, щоб знав…» Далі він думав про те, що коли б у нього була така баба, то не встигла б вона вказати: «Женько!», як він так і злетів би на ноги: «Що вам, бабо!»