Іван Сенченко - Діамантовий берег

Читаючи ці слова, і Оля відчула вдячність до Ієреміади. Не вірилось Олі, що серце в такої людини може бути поганим. Мабуть, вона справді любить Григорія Савича, бо чого б ганялася за ним по дорогах і призначала побачення в Білій Криниці…

Тимофій, вислухавши читання, скрикнув:

— То це вони кожна одержали аж по сто п’ятдесят карбованців премії? І за що? За якісь борщі?!

Пилип пішов у наступ на Тимофія:

— За такі борщі я б їм і по триста карбованців дав!

Хома ж докинув:

— А я не пожалів би й двічі по стільки!

В цей час повернувся із сільради Григорій Савич, він повідомив:

— Все! Народне добро ми державі передали…

Оля насилу діждалася, поки Григорій Савич закінчить, і, зарум’янившись, оповістила:

— Григорію Савичу, тут в газеті і про бабу Галущиху Немидору Харлампіївну, і про Ієреміаду гарно гарно написано. От прочитайте…

При нагадуванні про Ієреміаду Григорій Савйч увесь спалахнув, тільки ж не зовні, а всередині; зовні він залишився зовсім спокійним.

— Та що ти кажеш?! Про наших земляків? Ану, дай хоч оком поглянути.

Оля передала йому газету і стежила, не одриваючи очей, за тим враженням, яке справить на нього розповідь про Ієреміаду та її портрет.

У Григорія Савича знову ніщо не рухнулося на обличчі — ні м’язи біля носа, ні м’язи на лобі, ні крильця носа. Це так. Але ж у нього були ще очі, а в очах зіниці, або чоловічки. І побачила Оля в глибині його чоловічків цяточку. Була зіткана вона з щасливих волошкових тонів. «Та це ж у нього в зіницях одсвічуються Ієреміадині очі!» — без слів вигукнула Оля.

Тим часом вздовж вулиці ударили важкі черги кулеметної стрільби. Пилип підкинув голову. Хома теж підкинув голову. І всі хлопці повернулися на постріли, як соняшник повертається до сонця. Ні один мотоцикл в світі не сипав такими залпами, як мотоцикл новопшеничанського Тангенса Петра. Його можна пізнати й за сто кілометрів. Пилип поглянув на Хому, і Пилип скрикнув:.

— Побий мене грім, коли це не Петрів мотоцикл!

Всі кинулися до воріт. В шлейфі пилюги посеред дороги мчав мотоцикл, і над ним маяло, як прапор, блакитне запинало. Оля вчепилася обома руками Люсі в плече. Люся не одривала очей від блакитного маєва.

— Ти чуєш — зашепотіла вона Олі у вухо — це ж вона! Ієреміада!

Так, це була Ієреміада. Вона, переполошено дивилася на Олю, на Люсю, була як полотнина, очі заплакані, губи тремтіли й сіпалися, неначе вона довго плакала і все ніяк не могла заспокоїтися., З Олі й Люсі вона перекинула погляд на хлопців, на Мишкову бабу. Та ось побачила Григорія Савича, підхопилася в колясці, вискочила з неї раніше, ніж Петро машину спинив.

— Григорію Савичу! Ти живий? І тебе розбишаки ножем не поранили?

Біля Ієреміади стояла Оля. Ієреміада сперлася на дівчинку, прошепотіла:

— Я так, Олечко — перехвилювалася. Послухай, як серце б’ється! — прихилила Олину голову собі до грудей.

Григорій Савич дивився на Ієреміаду, бачив її переляк і радість і нічого не розумів.

І Оля нічого не розуміла. Та і всі інші…

Що ж сталося? Як Ієреміада опинилася тут?

Про це треба розпитати у дядька Гарасимчука.

Того пам’ятного вечора, сяк так добившись на попутній машині до Білої Криниці, він зайшов у ресторан і засів там сушитися. Лише тут почав заспокоюватися і приходити до пам’яті. Мало не вскочив у непоправну біду! Піймали б його — і почали б ганяти по судах, по слідствах. Навіки пропало б його добре ім’я! Брр… Моторошно!

На радощах шукач скарбів трохи хильнув. А в ньому сидів такий біс, що як розгарячиться, то вже сам сидіти не може — давай аудиторію! Нічого дивного в цьому немає: всі люди мандрівного життя люблять поговорити, а надто тоді, як в поле їх зору впаде хоч одна крихітка чогось несхожого на буденщину… А тут же ішлося про цілий скарб!.

Незабаром до дядька Гарасимчука підсіли два хлопці з сусідньої каменоломні, троє з якоїсь свиноферми і шофер з новопшеничанського колгоспу «Світанок», на ім’я Юрко Панібудьласка. Пили чай, гомоніли. Гарасимчук розійшовся. Розповідь його потекла такою широкою рікою, що бувалий чоловік, який сидів за сусіднім столиком, повівши носом, покрутив головою: «Ге! Кажуть, чай п’ють!»

— Був я сьогодні аж під радгоспом «Зелене Полісся» — так почав свою розповідь дядько Гарасимчук — і там сталося таке, що страх! — Всі зразу підсунулися до оповідача; Юрко ж Панібудьласка мало очима його не їв — Ну і ось, якийсь учитель вивів дітей на екскурсію, чи що — дівчаток і хлопців. Дорога вела через старе бойовище, і там, біля Кам’яної гори, знайшли вони золотий скарб. Ви уявляєте, яка то знахідка була?