Іван Сенченко - Діамантовий берег

А Куприк ні про що таке не думав. Спочатку він спав, потім, коли одсунувся від променя, зиркнув на піч, побачив, як тяжко звідти злазила Мишкова баба, зразу схопився, скочив на припічок і промовив, підставляючи голову:

— Ви, бабо, рукою за голову мені держіться. А оцю ногу не туди ставте, а сюди — я тут свій клумачок підмостив…

Баба й незчулася, як Куприк поставив її на припічок, потім допоміг злізти на підлогу. Як вона вже злізла, сказав:

— Мені, бабо, треба вранці зарядку зробити. Де у вас вода? Я води принесу. А дрова є — нарубати? Мені дома припадає ще й теля прив’язувати до прикорня і курей годувати…

Куприк стояв перед бабою, як стоять на військовому лінкорі матроси перед боцманом — голову високо, груди колесом, плечі широко розпрямив і ноги розставив, щоб морською качкою не збило, і дивився на бабу, не зводячи з неї очей. Баба озирнула його, поклала руку на голову:

— Спасибі, синочку, тепер я вже й сама. Мені тільки з печі важко злізти…

Але Куприк робив своє: кинув оком по хаті, наглядів порожні відра і за мить уже був за порогом — баба не встиглі й рота розкрити.

Вскочив у хату Куприк, розчервонілий, веселий, поставив відра на лаві, набрав у кухлик води, надпив трохи й прицмокнув:

— От вода так вода!

А далі наглядів під лавою сокиру, схопив її і вилетів із хати.

А Женька ж що? Женька, лежав, хоч не Куприкові, а йому б належало схопитися й гукнути весело: «Єсть, бабо, все зроблю!»

Та Женька так не вчинив. І тут ми повинні сказати: «Женько, час тобі вже думати, що з тебе вийде: помічник старшим чи ледар, напханий самолюбством».

Через півгодини, коли всі попрокидалися, в хаті все закипіло: прибирали по всіх кутках, самі чепурилися і нетерпляче чекали на Григорія Савича, котрий пішов у сільраду здавати державі знайдений скарб. Незабаром у кімнаті стало як у віночку, бо Люсині й Олині руки до чого не бралися — то все обертали на сяйво і блиск.

Біля хати, під вишнею, на вимитому чисто столі шумів самовар, від кабиці линув приємний запах смаженої яєчні; бабуся перебирала в полумиску вишні і, де більші й кращі, відкладала для гостей, а всі гості ввижалися їй такими, як Куприк, Оля й Люся, і вона тривожно думала: «От у людей діти як діти, а в мене не онук, а жара господня. Коли він вже підросте та вилюдніє?! Та й чи ж вилюдніє…»

Рипнула хвіртка, в отворі її показалася весела дзвінкоголоса дівчина. Вибираючи на ходу з шкіряної торби газети, листоноша гукала:

— Новина, бабо!. У Новопшеничному змагалися дві куховарки: баба Галущиха Немидора Харлампіївна і випускниця кулінарного технікуму дівчина з чудним іменем — Ієреміада. Ніхто нікого не переміг, але все одно обидві одержали по сто п’ятдесят карбованців премії. Ви ось гляньте на їхні портрети! Оце ось баба Галущиха, а це — Ієреміада!

Мишкова баба взяла газету і потяглася до кишені у кофті. Оля випередила її: «Окуляри не тут, а на вікні в кімнаті!» І, як метіль, війнула у хату. Баба спинила її:

— Далебі, не треба. Все одно і в окулярах вже трудно бачу. На прочитай бабі, а я послухаю…

Всі стовпилися навколо газети. Зазирали в неї і очам не вірили: з газети дивилися на них знайомі обличчя Немидори Харлампіївни й Ієреміади.

Пилип задивився на портрет баби Галущихи. Він знав, звичайно, що на світі є герої, славні й достойні люди, але коли він слухав радіо, то йому завжди здавалося, що отакі герої можуть бути лише десь далеко, в інших районах і областях. У їхньому ж селі героїв і героїнь ніколи не було — і не буде! І ось виявляється, що вони і раніше були, і тепер є, ще й одразу аж дві. І обидві на весь колгосп прославилися своїми борщами. Хто їсть борщ баби Галущихи Немидори Харлампіївни, той поривається до поезії праці, а хто їсть борщі Ієреміадині, для того відкривається поезія серця.

Отак думав і переживав Пилип. А що ж тоді сказати про, Олю?!

Раніше для неї Ієреміада була і витрішкувата, й патлата, й негарна. А тепер виходить, що насправді вона інакша, либонь, чи не така, якою бачила її Оля в ту зустріч на шляху, коли Ієреміада обнімала Олю й цілувала її в товстенькі червоні щоки. А тоді очі в Ієреміади були сині сині, як волошки, шкіра на лиці ніжна, пахтіло тоді від неї красиво; і слова в неї були красиві, надто як розпитувала, чи не болять у Олі ноги і чи не важко нести за плечима рюкзак.

В газетній статті було написано, як хвалили Ієреміаду трактористи. «Наша землячка Ієреміада — казали вони кореспондентові газети — славна тим, що душа її з нами — трактористами, комбайнерами, доярками й курятницями. Вона знає, що нам треба, і ми шануємо її за це».