Іван Сенченко - Діамантовий берег

Окрасою вогнезапального оснащення охоронця вогню були запальнички — сині, золотаві, плесковаті, кулясті, маленькі й великі… Все це було спочатку загорнуте в целофан, потім у клейонку, а вже потім у гумову торбинку, котра на фронті правила Куприковому батьку за кисеток.

Почекавши хвилину, Хома, а слідом за ним й інші гукнули ще раз:

— Доки ж чекати? Запалюй!

— Зараз, зараз — не міняючи бадьорого тону, одказав Куприк — Зараз знайду — І поліз з четвертої кишені в п’яту.

Пилип сказав:

— Знаєш, Куприку, ти витягай оту блакитну запальничку. З неї вогонь вискакує, як з «катюші».

— Ет, з блакитної — втрутився Хома — Блакитна не дасть стільки жару, як та, що подарував твоєму батькові генерал Черняховський. Вона все одно що вулкан Кракатау, пам’ятаєш, як Григорій Савич нам читав про нього, а Женька, визираючи на вулицю, застромив голову у кватирку, а назад ніяк витягти не може. От сміха було!

— Еге… Ще й не сміха — блиснувши очима, пішов у контратаку Женька — А як сам розлив клей, сів зверху та й прилип до парти, так мовчиш…

— Ти їх не слухай — порадив Куприкові Хома — Я думаю, що найкраща запальничка мідна. В неї влазить півлітра бензину, а в блакитну і черняховську — наперсток!

На це Куприк відповів:

— Та чого ви підганяєте мене? Я ж точно пам’ятаю; що торбинка з вогнеприпасами лежала у мене в оцій кишені. А тепер її тут немає. І в сьомій також. І у всіх інших.

— Як це немає? — жалісливо скрикнув Хома — Я ж мокрий до нитки. У мене вже й так сироти на щоках виступили — Хома був рум’яний, як яблуко, сила бурхала у нього в грудях, і коли він прикидався мокрою куркою, то тільки для того, щоб швидше побачити в дії Куприків незвичайний агрегат.

— А ти знаєш що? Ти не пискоти — примружуючи очі, сповнені веселих блискавиць, відповів Хомі Куприк — Аварійних пристроїв для здобування вогню нема. Зрозумів? От і все.

— Якби це було в поході — підскочив уже по справжньому вражений тим повідомленням Хома — я б тобі показав, як бути охоронцем вогню. Добрий охоронець!

Пилип став спиною до Хоми і, звертаючись до охоронця вогню, сказав:

— Куприк, ти ж знаєш сорок сім способів здобування іскор і жару, коли їх немає.

— Авжеж, що знаю — жваво і охоче відповів Куприк. І почав енергійно лічити — Перший спосіб — запалити скрутень паперу від печі; другий — запалити такий самий скрутень від ковальського горна; третій — від тліючого пенька; четвертий — від пострілу з мисливської рушниці в суху потерть; п’ятий — від сухої верби, запаленої в грозу блискавицею…

— Ти знаєш що, Куприку — знову спалахнув Хома — Грози вже майже немає, а верба аж на березі річки Рудиці залишилася. Чогось кращого ти не придумаєш?

— Є й краще — на диво швидко погодився Куприк — Наприклад, лінза…

— Лінза добре запалює — втрутився Женька — Як наставиш, так спочатку легенький димок з’явиться, потім почорніє, а тоді вже й іскра…

Женьчині слова викликали загальне пожвавлення. Проте, подумавши трохи, Пилип покрутив головою:

— Одначе, як бути без сонця? До ранку ще ж далеченько…

Всі присутні стихли, задумалися. Зате обізвався сусідній намет, і з нього долинув тонюсінький тонюсінький Люсин голос:

— Є пропозиція — виписала цим голосом Люся — вплинути на сонце, щоб воно оце зразу зійшло!

— Це не спосіб — заперечив майбутній матрос далекої океанської плавби — Можна ще здобути вогонь і способом давніх австралійських племен: деревиною об деревину так черконути, щоб іскри посипалися!

— Ідея! — натхнений словами Куприка, вигукнув Пилип — Де наш аварійний запас звичайного палива?!

Доглядачем аварійного запасу палива була Оля. Вона внесла в’язочку сухих дров, щільно і вміло обв’язаних клейонкою. Дрова були зовсім сухі, на них не впала й краплинка дощу.

— Оце добре! — вибираючи дві палички, сказав Пилип. А незабаром і у всіх хлопців опинилося в руках по два цурупалки. Намагаючись здобути вогонь способом давніх австралійських племен, Пилип сопів, як ковальський міх; його посильно підтримував Хома. Куприк так тер деревину об деревину, що чулося сичання. У Женьки від тертя обидві палички запашіли гарячим теплом, від чого з Женьчиної спини сивим віялом заклубочилась пара.

— Ще трохи! — підбадьорював хлопців Куприк — І всі сорочки як одна висохнуть. А тим часом і сонечко зійде…

Справді, через кілька хвилин пекельного тертя всі так нагрілися, що Григорій Савич сказав:

— Мабуть, вже годі, хлопці — і спитав; — Чи всі попросихали?