Іван Сенченко - Діамантовий берег

Дощ як з, відра линув. Гарасимчук почав непомітно брати вбік, сховався за кущ верболозу і, коли небезпека минула, зітхнув з полегшенням: «Спасибі Біланові, совість мені відтулив. Затулило ж її оте золото! А немає нічого страшнішого, як втратити совість! І душа в людини тоді вже не сад, а багно. Це мені наука. Ніколи більше: в таку твань не полізу…»

Про те, що діялося з дядьком Гарасимчуком, Білан навіть не догадувався, та й про існування його не знав. Перехопив, правда, вдень якийсь чужий запах, та хіба мало всяких запахів бродить на землі по дорогах?

Вовкодав ішов, не спускаючи очей з Явтуха і з тих кошиків, що хилиталися у нього з обох боків спини. Ішов і думав: «Дощ який уперіщив! І це непогано. Набридла вже спекота. Хіба отакі хлопці, як Тимофій, тямлять, що таке влітку сонце? Вони ж ходять цілий день в панамках і трусиках. От коли б Тимофій хоч раз одяг на себе батькового кожуха та ще й навиворіт. І щоб той день сонце шаленіло, щоб на ньому протуберанці спалахували, щоб і найменшого вітру не було! Отоді знав би, як себе в такий штиль почуває Білан!..»,

Та про що б не думав Білан, а очі його пильно стежили за тим, що діялось навколо. І ось він помітив, як Тимофій, котрий увесь час підпихав Явтуха, враз прудко проскочив вперед і простяг руку до кошика. Може, поправити схотів? Так ні, де там! Заходився там похапцем порпатися. І вигляд у Тимофія став якийсь незвичайний — злодійкуватий, гидкий…

Білан чимало прожив на світі і надивився на все: на добре і недобре. Він бачив сміливих і відважних людей, які ні в дощ, ні в хуртовину не залишали свого поста біля отари; бачив і лихих людей. Ці темної ночі, мов вовки, підкрадалися до овець, намагалися витягти з отари ягня чи ягничку. З такими у Білана був свій спосіб боротьби: він хапав їх за вуха, пригинав до землі, а коли вони ставали рачки, одводив до старшого чабана.

Тимофій зараз був схожий на тих лиходіїв. Чого ото він шукає в кошику серед ночі у зливу? Чого йому треба? Може, вкрасти що хоче? Е, того не буде!

Блиснула блискавка. Коли ж вона зникла, Тимофій побачив біля себе Білана. Вовкодав передніми лапами сперся йому на плече, засунув Тимофієве вухо собі в рот і почав помаленьку спускатися вниз. Зуби в Білана були неначе залізні. Де ж тут викрутитися! Все одно Тимофій спробував викручуватися і закричав:

— Пішов геть, Білан! Чого ти хапаєш?! Я шкоди не робив: тільки хотів поправити кошика! Ну, пішов, пішов, кому я кажу!

Білан не зважав. Прихилив Тимофія до землі, і коли той, щоб не впасти, сперся руками в дорогу, смикнув його за вухо, точнісінько так, як смикав Явтуха, виводячи з чужої пшениці.

Ця подія привернула увагу Явтуха. Сердешний осел здивувався: коли ж це Тимофій встиг обернутися на чотириніжця? «Нічого не розумію. Буває ж таке… — Похитав своєю великою головою і чмихнув: — Якби Тимофієві ще й довгі вуха — моїм родичем став би…»

Всі інші члени експедиції про це нічого не знали.

Встановили палатки і приступили до найголовнішого: належало запалити вогонь у спеціальній печі, яку запасливий і далекоглядний Куприк ще дома змайстрував на випадок якоїсь аварії.

І ось такий випадок настав. Всі були мокрі, виголодніли, всім хотілося присісти біля багаття і хоч трохи навтішатися його теплом і світлом!

Куприків агрегат являв собою суху липову коротко обрізану дуплянку. Дуплянка зсередини потрухла, дерево перетворилося на якісь попрошивані дірочки подушечки, котрі пружинили, коли на них натискати пальцем. Така деревина нездатна палахкотіти, вона береться лише жаром, як губка — без полум’я. Куприк свою споруду перевіряв ще дома. Її з достатком вистачало, щоб закипіла вода на чай. А чай після такої пригоди — втіха!

Щоб дуплянка горіла лише зсередини, Куприк зверху оббив її жерстю, а на верхньому вінці понатягав дротинки з таким розрахунком, щоб поставлений на піч казанок не провалився вглибину агрегата.

— От ти здорово придумав — з заздрістю промовив Хома. І зразу ж палко додав: — Так чого ж гаяти час? Запалюй вогонь, от гарно буде! Зробимо відтулинку над дверями палатки, і хай туди вилітає дим, як сам хоче!

— Зараз — з цілковитим розумінням обстановки відповів Куприк. На дощ Куприк одяг свій піджак. Піджак був у крапочку і мав шість кишень: дві з боків, чотири на грудях — зверху і зісподу. Дві кишені було у Куприка в трусах. Разом вісім кишень — Я ось зараз — ще раз і ще бадьоріше вигукнув Куприк і засунув праву руку у праву кишеню трусів. Він шукав прославлену в таборі водонепроникливу гумову торбинку, де переховувався аварійний набір знарядь для здобування вогню. Там були сірники — звичайні і незвичайні, наприклад, такі, що спалахували, коли б навіть їх черкнути об підошву!