Іван Сенченко - Діамантовий берег

Над головою торохнув грім, блискавка засліпила Тимофія…

А тепер час розповісти про дядька Гарасимчука.

Ви гадаєте, що, попрощавшись з Сашком і Костем, він подався в радгосп «Зелене Полісся»? Нічого подібного! Не в радгосп пішов, а слідом за хлопцями.

Але дядько Гарасимчук не був сірим злодюжкою, що лазить ночами по чужих погребах та коморах своїх сучасників. Що там знайдеш цікавого! Його вабили скарби і багатства віків минулих, минулих епох.

Такі люди, як дядько Гарасимчук, є на всій земній кулі. Це ж вони ще тисячі років тому перші пробралися в глибини пірамід на берегах ріки Нілу, у завалені наносами вавілонські й ассірійські храми на Тигрі і Євфраті. Чотириста років тому один український хроніст писав, що такі є і в нас — бродять по країні, розкопують стародавні могили і з того живуть…

Дядько Гарасимчук був чи не останній із шукачів скарбів. Довгі роки пробродив він із залізним щупом від урочища до урочища, та так нічого і не знайшов путнього, і, коли б не фотоапарат, давно б витяг ноги.

Раніше він мандрував по Вінниччині й Черкащині, але з якогось часу серед людей почали ширитися чутки про дике скло на Житомирщині. Ці багатства заволоділи уявою Гарасимчука, і з простих степів він перебрався на Полісся.

Чоловік бувалий, дядько Гарасимчук знав, що найкращими помічниками у всякій справі, повитій романтикою, є хлопці, отакі як Кость і Сашко. Від них ніщо не втече і ніщо не сховається. Все дослідять, все винюхають, все знайдуть!

Сашка й Костя йому не пощастило обдурити. Невдача не засмутила, однак, його: як навпростець не вдалося, піде обходом, назирцем. І, як тінь, скритно рушив за приятелями.

Що ж дивного в тому, що в один прекрасний момент, коли Кость і Сашко гайнули купатися, дядько Гарасимчук заліз у печеру, витяг з відра дрохвича і розправився з ним?

Але дрохвич погано прислужив Гарасимчукові. Дядько Гарасимчук не був жадібний до їжі, ходив здебільшого надголодь, бо так легше. Надголодь і тридцять кілометрів за день подолаєш! Цього ж разу він не додержав норми, хотів з’їсти лише одну ніжку, а розправився з усім набутком. Від цього очі у нього посоловіли, вії самі зімкнулися, він приліг у холодочку подрімати і проспав решту дня й цілу ніч.

Вранці шукач скарбів кинувся до хлопців, та збився з дороги, не пішов на схід, а на захід. Натрапив на слід він лише надвечір, але це вже були не Кость і Сашко, а новопшеничанська експедиція в повному складі.

Надибав на експедицію дядько Гарасимчук саме в той момент, як Пилип і Хома викопали на дні авіаційної вирви золотий скарб. Може, й пройшов би він мимо, нікого не помітивши, так хлопці ж підняли такий галас, що й за десять кілометрів чути!

Зрозумівши, що сталося, дядько Гарасимчук потай наблизився до експедиції і вже не спускав з неї очей. Він чув, як Женька й Куприк переписували золоті портсигари й годинники, бачив, як дівчатка приміряли на себе діамант у золотій оправі, і мало не вмер з горя, що скарб знайшли діти, а не він, такий старий і досвідчений шукач підземних багатств!

Треба сказати, що за все своє життя дядько Гарасимчук не вкрав, як не рахувати дрохвича, навіть голки з ниткою і взагалі крадіжки йому і в голові не було. Знайти скарб — це зовсім щось інше. Романтичне і благородне заняття!

А тепер всі ці давні уявлення й звички пішли шкереберть. Скарб був майже у нього в руках, простягни руку — дітлахи з своїм учителем врозтіч, ти — за золото і до побачення!

Цих думок Гарасимчук дотримувався, поки не побачив Білана. Тоді почав міркувати, як би скарб забрати не силою, а хитрощами.

Коли пішов дощ, лиходійське щастя усміхнулося старому шукачеві.

Ось Тимофій похапцем виніс з палатки кошики і перекинув їх через спину Явтухові.

Далі створилася така картина: попереду йде Явтух; трохи збоку за Явтухом крадеться Тимофій, чекаючи нагоди, щоб застромити руку у кошика; за Тимофієм чалапає навшпиньки Гарасимчук; цей приміряєтеся, як відштовхнути Тимофія і зробити те, чого не встигне Тимофій.

А не знав Гарасимчук, що як оце він дибає за Тимофієм, так за ним ззаду назирці йшов Білан. Помітив його Гарасимчук випадково: ззаду неначе щось чмихнуло, глянув — і вмер: Білан!

Що таке вовкодав, дядько Гарасимчук знав з власного досвіду. Перелякався і вже почав думати не про те, як вихопити з під Тимофієвих рук золото, а як вискочити з халепи. Дивно і страшно стало старому шукачеві скарбів: як оце він забрав у голову злодієм стати? «Це кляте золото очі мені засліпило, совість замулило, підштовхнуло на страшне діло. Та я ж ціле життя чесною людиною ходив по землі, всім сміливо дивився у вічі, а тепер! Міг стати злодієм, та мало того, ще й упійманим злодієм, бо вовкодав навряд чи дав би мені змогу втекти! Добре, що надворі дощ, що вода заливає собаці очі і ніс, він не бачить як слід і не чує, що я чужий, а вважає за свого!»