Іван Сенченко - Діамантовий берег

Ще більше захоплювала Тимофія інша думка: золото можна десь продати й накупити цукерок, гарного складаного ножа на два кінці, з одного кінця більший ніж, з другого — менший, і обидва гострі гострі! Далі Тимофій купив би собі нову майку, кепку, а найперше — футбольного м’яча. Отоді заспівали б хлопці! Тепер тільки й чуєш від них: «Ледачий та ледачий!», а тоді Пилип зразу б: «Чуєш, Тимофію, давай у футбола погуляємо!» А Тимофій йому на те: «А дулі! Ти думаєш, я отого «ледачого» забув? Я сам буду грати!» От поглянути б, як скривився Пилип! Зразу маленький та низенький стане, а то, бач як вперед груди виставив та голову задер?!

Коли Тимофієві набридло мріяти, він озирнувся на кошик із золотом, що висів у Явтуха зліва. От відчепити б ножем цей кошик, схопити й дременути, тільки так, щоб ніхто не знав і не побачив, а тоді прибігти додому і закопати в глечику під повіткою. Ніхто і нізащо не знайде! А то ще й так можна: Тимофій знає чари, заворожив усіх, навіть Явтуха і Білана, всі йдуть, дивляться, розмовляють, і ніхто не бачить, що діє Тимофій. А Тимофій діє таке: скаже чарівне слово, кивне пальцем, і золотий годинник — до нього в рюкзак! За першим — другий, потім третій…

Отак і літав Тимофій у золотій атмосфері, плентаючись позаду.

Коли до Рудного залишилося не більше десяти кілометрів, на обрії з’явилась якась зрадлива хмарка. Пилип принюхався, неспокійно забігав очима по безхмарному небі і стривожено вигукнув:

— Ой Григорію Савичу, дощ буде!

— Звідки ти взяв, хлопче?

— Бо проз тіло два вітри проходять. Один біля ніг — холодний, а той, що біля плечей — гарячий.

— Еге ж — підтримав приятеля Хома — І я чую: по ногах наче холодком віє, а в плечі — гаряче. Це на дощ, на грозу…

— І Білан, бач, як зачухмарився — втрутився в розмову і Женька — В жару блохи вилазять із шерсті ближче до повітря, а в дощ геть всі ховаються в підшерсток і лоскочуть його та кусають…

Григорій Савич уважно всіх вислухав, оглянув небо, Пилипові ноги і Хомині плечі, спивав:

— Ще обвіває теплим і холодним?

— Ще й як!

— Виходить, треба нам поспішати.

— Єсть поспішати! — весело вигукнув Куприк. Майбутній матрос найменше боявся всякої негоди, а надто такого, як на морі буває: вихорів, зливи, штормів тощо. Чим більша злива, тим краще. Коли раз і вдруге війнув вітер і здалеку загуркотів грім, Куприк закричав:

— Ану ще, ще! От добре! — Очі у Куприка сяяли, груди високо і легко підіймалися, ніздрі роздувалися. У всі дні маршу на чолі експедиції йшли Пилип і Хома, тепер їх випередив Куприк.

Юні мандрівники залишили за собою вже з три кілометри, як хмара розрослася і за кілька хвилин заслала півнеба. Її сизі, шлейфи опускалися так низько, що аж по землі тяглися. І де налягали на хліба, там пшениця із зеленої ставала спочатку вороною, а потім сизою. В далині знову гримнуло, і свіжий подих близької грози вже відчували не лише Пилипові ноги. Дівчата теж запискотіли:

— Ой Григорію Савичу, свіжим вітром по ногах віє!

«Відчули таки! Так коли? Коли вже й дитина скаже: зараз гроза буде! А раніше не відчували! Бо хіба дівчата здатні на таке?»— думали і Пилип, і Хома, тільки вголос нічого не встигли сказати, бо пролунала команда:

— Стоп! Привал. Напинати палатки!

Експедиція спустилася у затишок степової балки. Тут і вирішили отаборитися.

Хлопці ще перед мандрівкою навчилися ставати палатки. Тепер Куприк вбивав кілочки, Люся й Оля розв’язували і натягували шнури, Пилип і Хома копали запобіжні канавки, а Женька, що був великим спеціалістом робити такі печі, котрі не боялись дощу, почав копати під пагорбом піч.

Ще Люся й Оля не кінчили закріпляти шнури від палатки, як у Женьки вже запалало в печі. Він підкладав трісочки і, позираючи то в казанок, з якого незабаром почала підійматися пара, то на хмари, що затягли все небо, угадував, що станеться раніше — звариться манна каша чи хлюпне злива.

Куприк забився з Тимофієм на гайку. Куприк вважав, що раніше рине дощ, а хитрий Тимофій обстоював думку, що спочатку звариться каша, а потім уже вдарить гроза, бо дуже любив попоїсти.

Після того, як Женька поклав у кашу три ложки масла і висипав склянку цукру, Куприкову справу можна було вважати за пропащу; Оля й Люся почали розставляти миски; Білан замахав важким хвостом у реп’яхах; навіть Явтух заворушив верхньою губою і потягся до багаття. Та коли легенький язичок полум’я, що зненацька вихопився з під казанка, лизнув його по тій губі, Явтух невдоволено закрутив головою, і прищулив вуха, ніби налагодився когось вихнути задньою ногою, і ображено одійшов на своє місце. Тимофій задивився на нього. Це ж він ніс кошик із золотом на своєму хребті! Щасливий Явтух!