Іван Сенченко - Діамантовий берег

Скинувши провину на матір, Женька трохи заспокоївся і подумав, переключивши увагу на себе: «Та й ти, Женько, нічого собі, добрий. Тільки що, так зараз упоперек. А за це не дуже напихають цукерками…»

Словом, Женька, про що б не починав думати, все у нього сходило на цукерки. Якесь зачароване коло!

А в цей саме час з другого боку видолинка сталася зовсім інша історія.

Добре набігавшись, Люся сиділа на пагорбку, перебирала квіти.

Збирала вона колекцію сокирок. Городні сокирки мають лише відтінки голубизни; польові ж забарвлені безліччю півтонів, від бузкового до фіалкового, а фіалковий колір буває і світлий, і темнуватий, і з тінню синявого, і з відсвітом червоного, бо червоне та синяве теж непостійні, беруть собі то менше, то більше густоти…

Люся підібрала вже з двадцять відмін польових сокирок і розглядала тепер дуже цікаву гілочку з квіточками кольору стиглої сливи… Робота ця була приємна… поки не згадала про Пилипа.

Сто разів вона наказувала собі не думати про нього, викинути його з голови, бо ж безсовісний: дружить із нею, а секрети розповідає Хомі й Куприкові. «Як ти такий, то й забирайся геть з голови… А я буду думати про своє. Ні в кого — одпихаючи геть Пилипа, казала вона далі — немає такої колекції сокирок, як у мене…» Люся починала перегортати аркуші гербарію, придивлятися до сокирок, але на тих аркушах бачила не сокирки, а того самого, бридкого Пилипа. І все здавався він їй таким, як під час безводного маршу: змарнілий, аж чорний, очі блискотять і язика в роті не поверне… Люсі ставало шкода безсовісного Пилипа. «Бо він же ж упертий — думала дівчинка — Як що в голову візьме, то вже не одвернеш назад. За день і краплиночки не випив…»

Отак Люся думала про Пилипа, схилившись над папкою з сокирками. Аж тут кущі біля неї зашелестіли, і з них вискочили спочатку Пилип, а потім і Хома. Пилип, червоний, розгарячілий, спинився проти Люсі. В очах у нього, в самій глибині, світилося щось привабливе і незвичайне.

— Чуєш, Люсю, ось ходім з нами! Ми покажемо тобі таке!..

— Еге ж — підтвердив Хома і блиснув своїми чесними очима: — Там таке, що ого!

Люся гнівалася на Пилипа і на Хому, і це було ще так недавно! Розум Люсин кричав: «Прожени їх, безсовісних, хай знають, як секрети ховати!» А серце Люсине вже не гнівалося не тільки на Пилипа, а навіть і на Хому: вони стояли перед нею, нетерпляче чекали.

Дівчина завагалася, хотіла не почути Пилипового голосу і… не змогла!

Люся розслабла, почала зав’язувати папку, сокирки чіплялися, і Пилип сказав:

— Дай я тобі допоможу! — І, не ждучи, поки Люся згодиться, взяв папку.

Привели хлопці її до самого підніжжя Кам’яної гори, тільки не з того боку, де Ассурбанапал, а від річки. Під могилою Люся побачила величезну авіаційну вирву. Вирва ця до самого дна заросла бур’яном. Від спеки бур’ян знизу почервонів, зате зверху був зелений, гіллястий і такий високий, що Люся, як ступила в нього, то й потонула з головою.

На дні вирви земля була покопирсана, подзьобана більшими й меншими ямками. Пилип присів біля найглибшої і, засунувши руки в м’який грунт, обернувся головою до Люсі. І сказав таке:

— Чуєш, Люсю, візьми собі оце, коли хочеш, назовсім! Це кругла коробка, а в ній діамант…

Люся простягла руки і, враз скрикнувши «ой!», сахнулася так, що мало не впала.

Все з’ясувалося, як тільки Пилип глянув на те, що дарував Люсі. Це була не коробка з діамантом, а людський череп з діркою в лобі, з покаліченими щелепами. Хлопці, як і Люся, дивилися на череп з ляком. Нарешті Пилип сказав:

— Де ж він узявся? Я сам бачив: там не череп був, а коробка, і в тій коробці блиснув діамант…

— І я теж і коробку, і діамант бачив — ствердив Хома.

Люся стояла настрашена і не знала що їй робити і думати.

Спочатку їй здалося, що це хлопці так жорстоко пожартували з неї, але коли глянула на вкрай спантеличеного Пилипа, на вкрай розгубленого чесного і завжди щирого Хому, завагалася.

Хома перший отямився, взяв у Пилипа з рук його археологічного ножа і нагнувся над ямою. Він казав, штрикаючи ножем то з одного, то з другого боку:

— Отут нічого не було і отут нічого не було. А отут ти як копонув, а воно як блисне…

Тим часом чутка про знайдений череп вже облетіла всю експедицію, і на місце події один по одному почали збігатися хлопці.

Люся стояла серед новоприбулих і з страхом розповідала:

— Та такий страшний, увесь побитий…

Вислухавши Люсину розповідь до кінця, Куприк поспішив до Пилипа.