Іван Сенченко - Діамантовий берег

Ховався полоз на високій скелі, що підіймалася з дна яру і вершиною своєю підносилася вище верхнього краю ущелини. На дні ущелини панує напівприсмерк, тут вогко і холодно, а там, на вершині, чагарнички дерези і парості берези, залиті сонячним світлом.

— Пилипе, Хомо, не лізьте туди! — загукала Люся — Він же ж такий страшний і великий…

— Хай висуне тільки писка — держачи напоготові гранітну каменюку, гукнув похмуро униз Пилип — Так бабахну, що очі рогом полізуть!

Але змій писка не виставив.

— Його щастя — обізвався і Хома, глянув угору й зрадів — Давай поліземо на самий вершечок. Бачиш, там на дерезині зачепилося якесь пірце!

Пилип, підвів голову, секунду помилувався пірцем і вирішив:

— Давай.

Пік підносився метрів на десять над іншими вершинами й великими тисячолітніми брилами. Звідси можна було бачити весь гірський край.

Приятелі стояли зачаровані: вперше в житті довелося їм озирати землю з такої висоти.

— Ох же ж і ловко як! — вирвалося у Хоми з грудей.

Пилип потягся за ним зором своїм і, коли все оглянув, переконався, що Хома сказав правду.

Якийсь час він мовчки дивився у далечінь, далі простяг руку до Хоми і торкнув його за плече:

— Бачиш? Кам’яна гора, а зверху на ній осокор. Весь сонцем залитий.

Хома спрямував погляд у той бік, і в цю саму мить у нього защеміла п’ята. Та й Пилип доторкнувся пальцем до перенісся, де вправлявся колись із своїм списом Ассурбанапал.

— А ти глянь! — знову піткнувся до Кам’яної гори Пилип — На тому осокорі й гніздо, а в гнізді, мабуть, кібець сидить!

І, хоч до осокора було щонайменше три чотири кілометри, Хома прорік:

— Мабуть, аж двоє: кібець і кібчиха!

— І терник під горою. Густий прегустий, аж чорний…

Хлопці вп’ялися очима в Кам’яну гору. Через хвилину Пилип обізвався, не приховуючи подиву:

— Це ж, видно, той самий терник, тільки з другого боку! Олька наплутала в маршруті, так ми, зробивши коло, назад повернулися!

— Атож — погодився Хома — Олька така, що може. Григорій Савич думав, що вона на картах розуміється, а вона… — Хома махнув рукою — А Куприк ще таку прикриває… Та я, може, теж…

Далі в ущелині почався хаос. Стежка зникла. Доводилося видиратися з каменя на камінь, обминати величезні брили і пробиратися по вузеньких карнизах над прірвами.

Нарешті Кость і Сашко спинилися, і Кость, показуючи на якийсь вугластий отвір в стіні ущелини, сказав:

— Оце ось тутечки…

Всі погляди спинились на темному вході в земні надра. Хлопці одразу зробили крок вперед. Навіть Тимофій. Пилип був прудкіший, став перший. Тимофій одштовхнув його.

— Ти чого штовхаєшся?

— А ти чого наперед вискочив? — блимнув похмуро Тимофій — Всі дорогоцінні камені собі хочеш забрати? — Голос у Тимофія був сердитий, з відтінком якоїсь лихої злості. Пилиш з подивом глянув на Тимофія, знизав плечима і уступився:

— Ти перший хочеш? Ну, перший і лізь!

Хома підтримав Пилипа:

— Еге, перший і лізь. А то, бач, штовхається…

Тимофій, озброївшись каменюкою, зробив два перші кроки, але плесковатий зазубень на камені здався йому за голову полоза. Він викинув вперед руки і сахнувся всім тілом назад.

Пилип мовчки обійшов його, спинився перед діркою, присів і, намацуючи опори, почав задки спускатися в печеру. За ним подався Хома.

Кость весело кинув услід:

— Так ми ж із Сашком там уже побували!

Дно печери було заслане битими уламками дорогоцінних каменів і кусками того граніту, який Костеві й Сашкові правив за молот. Всі стіни були вирівняні, ніде ні одного виступу, тільки заглибини, де сиділи гнізда гірського кришталю. Кость і Сашко добре тут попрацювали! І все ж Пилип не здавався. Він витяг свого археологічного ножа і почав сантиметр за сантиметром обстежувати стіни. Вистукував, колупав гостряком у підозрілих місцях. Самоцвітпі камені блискотять, зір привертають, тим часом, алмаз, поки він ще дикий і не огранений, має скромний вигляд сіренького буденного камінця. І вчив Хому:

— Алмаз сам не впадає у вічі. Його треба наглядіти…

Скільки цього дня через їхні руки пройшло сірих буденних камінців! І ні один з них не був алмазом! Не був? Хлопці помилилися. Круглячок, який Пилип підібрав у рівчаку, що залишив після себе дощовий потік, був справжнім алмазом. Довгі тисячі років він лежав серед кам’яного дріб’язку, і на ньому наросла тонюсінька плівка від вапна, а ще тонша від кременю. Він падав разом з потоками з каменя на камінь, його дзьобали гостряки, товкли гранітні і гнейсові брили. У ті подзьобини набилася глина, пісок, іржа.