Іван Сенченко - Діамантовий берег

Люба й Люся так і потяглися до нього. Схитнувся вперед в напрямі тієї корони сяйва Володимир Данилович; на момент застиг зачарований професор Павлусевич.

Отак і підійшов учений до закінчення свого слова:

— Ви тепер самі бачите, які багатства таять надра нашого Полісся. До цього слід додати ще дещо. Найкрасивішими серед усіх дорогоцінних каменів є алмази. Ми про них ще не згадували, бо зоставили розмову про них на кінець. А кінець цей такий: дорогі друзі, алмази є на Україні. Їх ще не знайдено, але обов’язково знайдемо.

Протягом всієї розповіді Пилип сидів у якійсь дивній нерухомості; навіть тоді, коли Люся й Оля почали демонструвати свої багатства, пересипаючи їх з долоні на долоню, він не виявив ніяких ознак зацікавлення. Та ось вчений виголосив останнє слово: алмаз! І Пилипа підкинуло вгору, немов на пружині.

Алмаз! Ось про що мріяв Пилип. Коли алмаз добре оббити гострою каменюкою та погранити об цеглину, можна вишліфувати справжній діамант, такий, щоб сяяв на увесь світ. Отоді він візьме той діамант і скаже: «На, Люсю, тобі цей діамант назовсім!»

Бідолашний Пилип! Ти ще, голубе, не знаєш, який сюрприз наготувала тобі ота сама Люся. Знатимеш!

Під кінець розмови Володимир Данилович, знайшовши Костя і Сашка, спитав:

— А ви не зможете показати нам ось із професором Павлусевичем те місце, де ви матеріал для крем’яхів здобували?

— Покажемо, а чого ж — охоче погодився Кость — Тільки там уже нічого немає: що ми потовкли на крем’яхи, що повкидали у річку: рибу дражнили…

— Все одно покажіть. Ми звіримося з картою і на тому місці хрестик поставимо.

— Та показати не важко — згодився Кость — Це не отам, де Кіліманджаро, і не там, де Піп Іван. З того краю ми все вилазили. А треба йти ондечки отуди. Там глибокий преглибокий яр; навколо бескеття — страх! Під камінням на дні яру струмочок тече, а збоку — печери…

Незабаром три об’єднані експедиції (третя — університетська в складі вчених Остапчука і Павлусевича) рушили в похід на пошуки дорогоцінних каменів.

Хоч дні вщерть були заповнені подіями й переживаннями, Люся й на момент не забувала про ту кривду, котру заподіяв їй Пилип під час свого безводного маршу. Як він тоді розмовляв з нею! Не розмовляв, а хрипів, перекривлявся, глузував. Правда, пізніше вона, довідалася від Куприка, що, може, тоді Пилипові було й не до розмов з нею, бо ж не їв і не пив, бідолашний, цілий день. Але це не стишило Люсиного гніву, а, навпаки, посилило його. Як же ж це так у того безсовісного Пилипа виходить? Люся й Пилип дружать між собою, розмовляють, а коли якісь секрети з’являються, то про них всі знають, крім Люсі! І Хома про ту безводну мандрівку знав, бо й сам взяв у ній участь, і Куприк знав, бо був суддею, а от Люся— нічого не знала! Пилип їй не сказав. Чого ж він їй не сказав? Тому, що не цінує її, не ставить її на один рівень з Хомою та Куприком, а ставить її нижче, зневажає. А це ж образа. Ух, як же ж вона серце Люсі опекла! І Люся в думці скрикнула: «Ну, підожди, коли ти такий, то й я така буду. Знатимеш!»

А Пилип про це нічого не знав. За вчорашній безводний день і за сьогоднішній ранок, наповнений блиском топазів і моріонів, він дуже скучив за Люсею. Тож він почав шукати нагоди поговорити з нею.

Якось трапилось, що Люся одстала з Куприком, Пилип, почекавши їх, спитав:

— Що це ви робите? Квітки ховаєте для гербарію?

Куприкові ніяк було відповісти, бо він держав у зубах кінець однієї зав’язочки від папки. Що ж до Люсі, то вона не обернулася навіть. Навіть не глянула на Пилипа. Пилипа вона просто не помітила. А слів його не почула!

«Бач, як захопилася» — подумав Пилип і спитав ще раз, тепер уже голосніше:

— Квітку в папку закладаєте, еге?

Спитав про це Пилип голосно. Голос у нього був дзвінкий, сильний. Проте Люся й тепер не почула Пилипа. І відказала, тільки не Пилипові, а Куприкові:

— Ходім, он Григорій Савич уже позирає…

Вони одірвалися від Пилипа, подалися вперед і незабаром приєдналися до гурту. І йшли чудно: Куприк увесь час спантеличено обертався до Пилипа, а Люся не оберталася, а, навпаки, тягла Куприка за собою.

«Чого це вона? — розгублена спитав сам себе Пилип — Не бачить мене, чи що? — Подумавши трохи, він скрикнув у думці.— Еге, не бачить! Бачить! Тільки тепер вже не хоче дружити зі мною, а дружить он з Куприком. А він, бач, який! Як що, то зразу до мене: Пилипе, Пилипе! Ну, добре, попилипкаєш тепер!»

Пилип був у розпачі. Все, що сталося, здавалося таким неймовірним, що, вигукнувши згодом: «Ні, це вона так!» Пилип подався швидко вперед і, наздогнавши Куприка й Люсю, пішов поряд з ними.