Іван Сенченко - Діамантовий берег

— Ми тут, осьдечки, Хрисанфе Івановичуі—зразу обізвався Сашко і закричав, біжучи на голос — Ми не самі! У нас гостює новопшеничанська експедиція. Їй богу! І Явтух з ними! А їхній Білан і наш Білан — давні знайомі, облизали один одного і рядом полягали, як мармурові статуї!

Незабаром із за скель вийшов Хрисанф Іванович, але не сам. Попереду дріботів Сашко, показуючи дорогу; за ним — доктор геологічних наук Володимир Данилович Остапчук; поруч нього професор Павлусевич. А вже за ним — нікого.

Познайомились. Новоприбулі з обережністю зиркнули на обох вовкодавів і з явною симпатією на вухатого Явтуха. Хрисанф Іванович сказав Сашкові й Костеві:

— А покажіть, будь ласка, ваше дике скло Володимиру Даниловичу і професорові Павлусевичу.

— Е, показали б — щиро розвів руками Кость — так нема вже: потрощили гранітними молотами і наробили крем’яхів! Там так сяють, аж в очах мигтить. Це ми для нашої Люби, бо привозить з радгоспної кухні пироги як не з картоплею, так з сиром і вишнями. І не жаліє сметани…

До розмови встряв Сашко:

— Ми ті крем’яхи їй віддали, а вона подарувала он їхнім дівчатам: Олі й Люсі. І вже так цілувалися… — Сашко при згадці про ці поцілунки позіхнув і рота прикрив долонею.

Оля й Люся боязко поглядали на професорів. Мало що їм може запасти в голови! Роздивляться, які гарні у них крем’яхи, та й заберуть. І Люся непомітно сховала руку з крем’яхами за спину; Оля ж насупилася, як ніч. Щоки її одразу буряковими стали, в очах стрельнув вогник завзяття, і цей вогник кричав всіма голосами: «Хоч убийте мене, а камінців не віддам!»

За дівчатками стояв Кость і теж шепотів;

— Нізащо не віддавайте!

Всю цю гаму настроїв по справедливості міг оцінити лише Григорій Савич. Доктор же геологічних наук Володимир Данилович Остапчук, професор Павлусевич, старший агроном радгоспу «Зелене Полісся» Хрисанф Іванович нічого і не зрозуміли, і не побачили. Цебто побачили, так не крем’яхи, котрі Оля й Люся так міцно тримали в руках, що ладні були швидше померти, ніж розлучитися з своїми скарбами, а камінну майстерню, де працювали ювеліри крем’яхороби Кость і Сашко.

Картина тут була гідна подиву. Посеред майстерні, за яку правив тічок під скелею, підносилися два камені, на котрих приятелі товкли дике скло. Верхні площини цих каменів і простір навколо каменів були засипані барвистими скалками з того матеріалу, який був під руками у наших ювелірів. Тут переливалися блискітки всіх відтінків. Все це мерехтіло, сяяло, грало жило життям багатим і красивим.

Дивний же вплив має краса на людей, та ще коли ці люди — доктори наук і професори! Вони обидва стояли над тими блискітками, дивилися на потовчене і потрощене дике скло і рота не могли розкрити. У доктора геологічних наук Володимира Даниловича Остапчука сіпалися м’язи біля носа, він кліпав очима та все знімав окуляри і, протерши білою хусткою, знову надівав їх. Професор геологічних наук Павлусевич окулярів не витирав, а витирав хусточкою лоба. Хусточка у нього була не така, як у Володимира Даниловича, не біла батистова, а біла з широкими синіми смугами. Витерши разів з десять свого лоба, професор нарешті промовив, і в голосі його відчувався біль і навіть смуток:

— Боже мій, боже мій, що ж вони наробили!

Володимир Данилович тим часом присів біля розсипів, почав перебирати скалочки, брав кожну з них, як беруть найкоштовнішу річ, і проказував про себе якісь незрозумілі слова:

— Це ось блакитний топаз… це — винно червонястий… це білий гірський кришталь… — Потім Володимира Даниловича неначе хто голкою вколов; він як підскочив і, простягаючи, професорові червонясту скалочку, скрикнув: — Ви тільки гляньте: моріон!

Професор Павлусевич, взявши з рук Володимира Даниловича скалочку моріону, простяг йому якийсь свій камінець, промовивши:

— А оце гляньте!

— Боже світе! — вихопилося у Володимира Даниловича — Лабрадор!

Обидва вчені зовсім, забули за присутніх і все тяглися та поривалися до нових і нових камінців, і з вуст їхніх зривалися різні дивні слова:

— Аквамарин!

— Халцедон!

— Опал!

— Альмандин!

Сашко й Кость стояли поруч і з подивом стежили за тим, як їхнє дике скло оберталося на дорогоцінні камені й самоцвіти з такими звучними назвами. Адже ж як красиво звучить: аквамарин!

Довго слухав Кость репліки вчених мужів, нарешті не витримав і щиро вигукнув:

— А ми з Сашком думали: чого вони так блискотять? А як удариш каменюкою, то іскри снопами летять, та все міняться, особливо як проти сонечка…