Іван Сенченко - Діамантовий берег

Шпичка легко увійшла в пшоняну масу і торкнулася дна, не натрапивши на дичину. Кость штрикнув нею з другого боку відра. І цього разу шпичка пройшла наскрізь і спинилася, стукнувшись об дно.

Кость збентежився. Дрохвич — не вишнева ягода, це ж цілий півень! Кость втретє і вчетверте опустив шпичку у відро. Наслідок був той самий. «Що за морока?» — вже зовсім занепокоївся Кость. Відклавши шпичку, він узяв відро в обидві руки, почав перехиляти його, струшуючи покопирсану кашу під один бік відра. Від такої операції одна половинка дна оголилася. Дрохвича там не було. Кость обернув відро і повторив цю ж саму операцію. Тепер та половинка, що була внизу, перемістилася вгору. Дрохвича не було.

Тимофій закричав:

— Та мерщій там колупайся! Без м’яса хіба обід!

Кость обернувся не до Тимофія, а до Сашка:

— Чуєш, Сашко, наш дрохвич десь дівся…

— Та де ж він міг дітися? — відповів спокійно Сашко — Як був у каші, так там і залишився…

— У каші його нема!

Сашко підійшов до відра — і дрохвича в ньому, як і Кость, не знайшов. Потім бралася біля каші Люба. Дрохвича вона теж не знайшла.

Незабаром біля загадкового відра стовпилася перша й друга експедиції, зазирали у нього, струшували, підбиваючи кашу то під один бік, то під другий.

Підійшов Тимофій, все перевірив і сказав:

— А це того дрохвича нема, що вони брехуни. Нічого вони в кашу не клали, тільки задавалися!

Від цих несподіваних слів Сашко зблід. Йому дух забило, він щось сказати хотів і не зміг.

Кость краще володів собою. Примруживши очі і блиснувши ними, він спитав у Тимофія:

— Це ми з Костем брехуни, еге?

— А то й не брехуни — не спинявся Тимофій — Стільки кричали: «Дрохвич, дрохвич!» А де ж він?

Справді, де ж дівся дрохвич? Бідолашний Кость, бідолашний Сашко! Що ж вони могли сказати супроти такого закиду, коли справді птах з відра зник.

І Кость похилив голову.

— Ага, мовчиш, мовчиш? — допікав Тимофій — Сказати нічого, так язик аж у п’яти втягло…

Бувають у житті такі безвихідні становища, коли чесні люди, як Кость і Сашко, не можуть нічого сказати на своє виправдання, бо ж докази зникли…

Люся, Оля і Люба сиділи на тому місці, де годину тому Кость і Сашко молотили гранітними каменюками дике скло. Скрізь блискотіли різнобарвні скалочки — червоні, медово жовті, зеленаві, золотисті, димчаті.

На одній великій каменюці лежали готові крем’яхи — два набори; один той, що його робив Сашко, другий — що робив Кость. Дівчата глянули — і очі порозбігалися у всіх трьох. Люба взяла на долоню перші, які були від неї, крем’яхи, почала пересипати їх на долоні. Камінці заторготіли, але якось м’яко, поверхні їх блискотіли, переливалися в сяйві. Любі від цього видовища аж дух забило.

Забило дух і Люсі. Оля всім своїм єством потяглася до камінців, скрикуючи: «Ох і ловкенькі ж які!» А більше говорити не могла, слів не знаходила!

Навтішавшись трохи м’яким стукотінням і блиском камінців, Люба нагукала на Сашка і, коли він прийшов, спитала:

— Це ті, Сашко, крем’яхи, що ви з Костем для мене робили? Еге?

— Еге — відповів Сашко — Оці, що в тебе в руках, то я зробив, а ті, що в Люсі — Кость.

— Спасибі ж тобі, Сашко. І Костеві спасибі за подарунок — промовила Люба.

Сашко запишався від такої подяки та ще й сказаної при Люсі й Олі, але скромно відповів:

— Ні за що. Ми, як схочемо з Костем, так мільйон їх наробимо або ще й більше. Дикого скла тут ого скільки!

— Це дуже добре — зиркнула на нього привітно і водночас насмішкувато Люба — Але «більше» — не треба: для мене й мільйона вистачить — А тоді обернулася до Люсі й Олі, і голос її заспівав: — Я дуже рада, Олю й Люсю, що ми з вами зустрілися й познайомилися. То я про новопшеничанську експедицію тільки по радіо чула, а тепер ось перед собою бачу, і мені хочеться зробити для тебе, Олю, і для тебе, Люсю, Щось гарне гарне… Якщо вам подобаються ці крем’яхи, то візьміть їх собі на пам’ять про нашу зустріч. Ти, Люсю, оці, а ти, Олю, оці… А мені хлопці ще зроблять. Правда ж, Сашко?

— А нам що станеться! — вигукнув охоче Сашко — Зробимо!

Ні в Люсі, ні в Олі зроду не було таких крем’яхів. Вони пересипали їх з долоні в долоню, підкидали вгору кожен камінець окремо, по два і по три, ойкали і вигукували:

— Як же ж і блискотить! Такого нам ще ніхто не дарував..

І Оля поцілувала Любу в щоку. Люба віддала поцілунок Олі…

Від цього видовища Сашкові враз стало нудно. Він залишив їх і опинився біля Куприка:

— Бач, смеркає. Вже й сонце зайшло.