Іван Сенченко - Діамантовий берег

Довгі роки Білан старший насочувався цими запахами і от просяк ними до білої кістки. Хай тепер віють буйні вітри, хай мочать і обмивають його шерсть рясні дощі й зливи! Все це спливе, а запах, котрим просочилося Біланове тіло, так при ньому й залишиться…

І, ось від Білана старшого війнув вітрець на Білана білосніжного. І сталося диво. Білосніжний закліпав очима, прищулені вуха його підвелися, стали рівно, шерсть на спині прилягла назад до хребта. Пес заскавулів здивовано й радо.

— Та вони ж знайомі! — після паузи, заповненої глибокими переживаннями, вигукнув Кость.

Григорій Савич теж звернув увагу на зміну в поведінці обох собак і, поклавши руку на голову своєму Біланові, промовив:

— Ну, ну, йди…

Пес одірвався від ноги Григорія Савича і рушив назустріч Біланові білосніжному. Ось вони зійшлися, облизали обережно один одного; потім погордо підвели голови і лягли поруч, мов висічені з білого мармуру.

Так лежали вони колись, як доглядали в степу неспокійні отари колгоспних овець…

Кость і Сашко мало різнилися один від одного; тільки й одміни, що в Сашка навіть вії вицвіли, а Костя, навпаки, прикрашали вії чорні, як ніч, ще й променисті. Але до цих подробиць придивлялися тільки їхні матері. Щодо Куприка, то він насамперед звернув увагу не на цю декорацію, а на хлоп’ячі труси — з поясами і з кишенями.

Цей одяг і спантеличив Куприка, адже він був винаходом і гордістю новопшеничанської експедиції. Спробуйте рушити в подорож у звичайних трусах на резинці і без кишень! І Куприк спитав у Костя:

— А хіба ви теж з експедиції? Еге?

В душі у Костя виникло дві протилежні течії. Одна половина Костевої душі пишалася, що навіть Куприк, цей старий морський вовк, непомильно визначив, хто вони й що вони… Експедиція! Як це звучить! Яке це слово вабливе, адже за ним лежить цілий непізнаний світ, який доконечне треба пізнати! Це — з одного боку. Та Кость перехопив Куприків погляд, спрямований на отой пояс і кишені в трусах… і — скис! Друга половина душі його затьмарилася. Не самі вони з Сашком придумали цей варіант мандрівного хлоп’ячого вбрання, а скористались з готового новопшеничанського зразка — по радіо почули. І ця, друга, хвиля у Костевій душі перемогла першу. Опустивши очі, Кость тихо промимрив:

— Ні… ми не експедиція. Це ми з Сашком… тут так… — І одразу ж перевів розмову на іншу тему: — У нашій річці глибини — без дна; а туди вбік — мілко; вода як крига — вскочиш, аж засичиш. Це тому, що там між камінцями джерела. Ми їх з Сашком усі дослідили: де джерело, там під водою так і вирує, і вгору викидає. Брр… Як вискочиш, то тіло немов голками поштрикане…

Цієї інформації вистачило, щоб повернути Костеві добрий святковий настрій. Що там труси, коли він розмовляє із самим прославленим морським вовком, а навколо них збирається вся новопшеничанська громада.

Отут він і згадав про кашу й дрохвича. Це ж хіба так можна пригостити людей?! А як гарно запалити ввечері велике багаття посидіти, поговорити, наспіватися досхочу… а потім полягати спати. Всі хлопці й учитель умостяться надворі, дівчатка ж — в печері, а Білани — один біля них на сторожі, а другий — біля Явтуха…

Ці думки за одну мить промайнули в голові Костя; дальша мить наздогнала Костя, коли він уже почав входити в роль господаря.

— Чуєш — казав він Куприкові, з благанням дивлячись йому в вічі — не ходіть далі нікуди, залишайтесь у нас… Ми із Сашком каші наварили ціле відро! Їй право, ще й з молодим дрохвичем… Білан наш приніс. Чуєш, чуєш, залишайтеся! І приймач детекторний є у нас…

Ось як обернулася справа: не треба було й думати, як вийти з утруднення, порятунок прийшов сам. І Куприк весело гукнув Григорію Савичу:

— Кость і Сашко запрошують нас разом посидіти вечір біля багаття! У них в печері є детекторний приймач, відро каші й дрохвич.

— Та що ти кажеш?! — Григорій Савич підійшов до Костя і поклав йому руку на плече, а потім Сашкові.— Хто ж із вас Кость, хто Сашко?

Сашко так гостро переживав зустріч з справжньою експедицією, що увесь час мовчав, тільки роздивлявся на гостей. Григорій Савич вивів його з щасливого заціпеніння, він поворухнувся, сплів руки перед грудьми і спитав, не вірячи в те, що таке може статися:

— І ви у нас переночуєте? І всі будемо разом?!

— З вашого дозволу і переночуємо, і біля багаття посидимо…

Експедиція склала своє спорядження на точку біля печери, і всі прискоком помчали до річки; навіть Білан і Явтух. Залишився тільки Куприк, бо чергував. Коли почали розкладати вогонь, Кость спитав: