Іван Сенченко - Діамантовий берег

Через дві години сонце стало майже над головами. Розігріті скелі й каміння дихали спекою. Зелень, де вона вилазила з ущелин і вибалків, посіріла; листочки поскручувалися і неначе вкрилися сірою ворсою. Від того, що листочки поскручувалися, кущі порідшали, стало видно, що там під ними. Хома навіть куріпочку з дітьми помітив — гайнула від людей у кам’яні звалища й не озирнулася.

В цю пору над цією гірською країною не буває ніяких вітерців, зависає над нею розпечена мла, мов від куряви. Сонце здається жовтогарячим, як великий помаранч, і на нього можна дивитися неозброєним оком. Небо теж втратило свій небесно блакитний тон, воно помутніло.

Мандрівники намагалися, де можна було, йти по траві або по м’якій землі, бо камінь був, як розпечений черінь у печі, і на одному місці не можна було навіть устояти.

Після першої години маршу Григорій Савич звелів промочити горло.

«Пхи — відповів тихо Хома — Мені хоч би й до вечора, то байдуже без води».

«Коли Хома не п’є, то чому я буду пити, воду переводити — подумав Пилип — І я не питиму. Перехилю в рот баклажку, а пробки не вийму. Хай Григорій Савич думає, що ми підсвіжилися…»

Пізніше, коли у Хоми почала випадати смага на губах, Пилип спитав у приятеля:

— Держишся, Хомо?

— Держуся. А що мені?

Вони пішли далі, і йдучи, Пилип розповідав Хомі:

— Восьминіг, знаєш, сильний який? Тільки кашалот ще сильніший!

— А є такий восьминіг, що подужає кашалота або аж двох? — спитав Хома.

— Куди йому — палко відповів Пилип. І розповів другові про одну з морських трагедій, яка відбулася на дні океану. Кашалот напав на володаря морських глибин — спрута; відбулася кривава боротьба. Кашалот таки переміг восьминога, але останній своїми гігантськими мацальцями повидирав з боків свого супротивника шматки м’яса з тарілку завбільшки. Від себе про цю подію Пилип розповів Хомі так:

— То вони як зустрілися, а він, чуєш, мацальцями його так і тягне. Присоски на кожному мацальці з миску завбільшки, страшні. А він як терне його боком та до підводної скелі так і притискає, до крові роздушив, тоді — у пащеку і з’їв.

Незважаючи на деяку стилістичну недовершеність розповіді, Хома слухав приятеля, затамувавши дихання. Він з усіма подробицями уявляв перипетії грізної сутички, і що йому було до того, що «він» у Пилипа означав і восьминога, і кашалота! Очі у Хоми блищали, в них одсвічувався захват і жах.

Переживши трохи подію, Хома, облизавши губи, узявся розповідати зміст останньої кінокартини, яку він бачив. Під час цієї розповіді Пилип увесь час схвально кивав головою, а Хома з притиском вигукував:

— А він тоді, чуєш, на коня! А він за ним біжить, чуєш! А він кричить: гляди, наздоженеш чорта лисого! А він тоді: бац! бац!

— Убив? — спитав Пилип.

— Куди йому! Там яма була. А він у неї — беркиць! А він тра та та, тра та та, тра та та! От гарна картина…

Все вже переговорили, а марш тривав.

Хома почорнів, очі його глибоко поховалися у вічниці і палахкотіли напруженим гарячковим блиском. Пилип теж потемнів, став якийсь менший і не такий шовковистий. Але кроку не применшував. Час від часу вія питав у Хоми:

— Держишся, Хомо?

— Держуся — відповідає Хома — А мені що?

— А ще довго зможеш продержатися?

— Хоч і до смерті…

На цьому обидва замовкали. Бо від безводдя в роті у них попересихало, язик був шорсткий, наче сукняний, губи ще більше вкрилися смагою, а піднебіння стало, мов шкураток.

Після полудня, помітивши, що Пилип увесь почорнів і змарнів, Люся підійшла до нього і тривожно спитала:

— Чи ви з Хомою не захворіли, Пилипе?

Коли б Люся спитала тільки про нього, обминувши Хому, Пилип розсердився б, бо не сам же він терпів без хліба й води це випробування, а з другом. Те, що Люся Хоми не забула, зігріло Пилипове серце. І в думці він скрикнув: «От дівчина! Вона все розуміє!» А потім уже вголос відповів:

— Ні. Ми з Хомою не захворіли. Маленькі, чи що?

Пилип намагався вимовити ці слова приязно, на ділі вийшло зовсім інше. Він же ж і язиком як слід не міг поворухнути! І з його вуст вихопилося сичання, шкварчання і якийсь присвист; ще й обличчя йому при цьому змінилося, і бідолашній дівчинці здалося, що Пилип перекривив її.

Люся образилася. Вона до Пилипа підійшла з добрим серцем, а одійшла, ковтаючи сльози і думаючи про себе: «Був такий славний, а тепер, бач, який…» Вона трохи поплакала, звичайно, мовчки, без сліз, потім розсердилась і на себе, і на Пилипа: «Коли він такий, то і я така буду…»