Іван Сенченко - Діамантовий берег

І все через Женьчину вдачу. Не можна сказати, щоб Женьку мати не любила, але їй було дуже тяжко з ним. На кожне: «Женько, піди, візьми, принеси» — він одказував матері: «Сама піди, візьми, принеси». І, звісно, все кінчалося тим, що Женьці перепадало на горіхи.

Через ці обставини Женька мало і рідко їв цукерки, і це було тим прикріше, що він, як уже згадувалося, дуже любив усе солодке: цукор, мед, варення, цукерки, повидло.

Отож грошей на дорогу мати Женьці не дала. «Тоді — сказала — гроші буду давати, як навчишся слухати матір і поважати її». В експедиції ця обставина завдавала Женьці нестерпних мук, адже коли приходили в якесь село, то одразу всі кидалися купувати ласощі. Один Женька не кидався. Коли питали його чому, він од повідав: «Терпіти не можу солодкого!»

І всі цьому вірили, крім Куприка. Старий морський вовк мав нюх та знав добре і Женьку, і обставини його домашнього життя.

Коли Куприк поклав Женьці у руку цукерку, Женька аж просльозився і тихо, так щоб ніхто й не почув, сказав: «Куприк — справжній друг. Коли почну заробляти, то куплю йому сто пудів цукерок подушечок з малиновим повидлом. Хай їсть». І він щирим і відданим поглядом позирнув на жвавого, прудкого Куприка і сказав йому тепер уже вголос:

— Чуєш, Куприку, давай поміняємося рюкзаками. Не на зовсім, а так. До вечора.

Хоч клуночок у морського вовка і був тугенький, так Женька ж проти Куприка був велетнем. У Женьки були сильні м’язи; груди — широкі; очі сторожко й грізно дивилися, готові накрити артилерійським вогнем кожного, хто наважився б сказати: «Візьми, Женько, і зроби…» До того ж однією рукою Женька піднімав стільки, скільки Куприк не міг би й двома; і робив Женька нею, цією таки рукою по дві, а то й по чотири помилки на одній сторінці і здебільшого на одне і те ж правило написання з часткою не. «Невисоким, а дрібним здавався кленок біля цього не високого дуба», бо не знав, де оті два слова писати разом, а де окремо!

Але це не значить, що Женька вчився погано! Женька вчився не погано, а гарно і знав непогано таблицю множення…

Відповідав уроки він, коли знав, чудово. Учитель питав: «А скажи, Олексієнко, що називається дієприслівником?» Женька, негайно ж схопившись, випалював: «Дієприслівником називається, це коли, наприклад, на чи, ши, вши — читаючи, прочитавши, побачивши брата». На запитання, що називається іменником, Женька так само без вагання казав: «Іменником називається, це коли, наприклад, усі гори зеленіють, швидко грудень повіє крилатий»… Про Котляревського Женька на уроках розповідав так: «І Пе Котляревський, він народився в Полтаві…» Так само починалася і біографія Панаса Мирного: «Панас Мирний, Пе Я Рудченко, він народився…»

Словом, як кажуть, відповідав точно, ясно, здорово.

Куприк, почувши Женьчину пропозицію, якось завагався, зніяковів і сказав, не дивлячись на Женьку:

— А може, ми — завтра?

Женька не любив одкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні, і, переповнений найніжнішими почуттями до Куприка, наполіг:

— Ні, ні, сьогодні давай!

Він накинув на плечі Куприкові свій клунок, на себе натяг Куприків, пошитий з лантушини. Женьці було приємно нести Куприків клуночок, так само, як буває приємно дівчатам одягти на свято блузочку або хустку, котрими вони на цей день обмінялися з приятельками. А може, й ще приємніше: Женька ніс в грудях своє палке серце, повне найніжніших почуттів до Куприка. Ви скажете: а як же всі попередні сутички, почуття неприязні? Що — вони так і зникли без сліду від однієї цукерки?

Зникли. І не зараз, а десь раніше, розтрусилися в дорозі. Женька в своєму серці не носив злості більше як півтори дві години; в серйозніших випадках міг кипіти обуренням цілий день. Але це бувало так рідко, та й народжувалося обурення не в сутичках із Куприком. Бо що б Женька не робив, що б не казав, а Куприк був свій, одного з Женькою поля ягода. І Женька, хай і по своєму, а любив Куприка — за простору душу, за щедрість і недріб’язковість.

Зібралися, поправили рюкзаки за плечима й пішли.

Женька був хлопець загартований і міг прожити цілий день на самих лопуцьках, на терні, луговому квасцю; ні на якій роботі, коли його щастило навернути на неї, ні на яких гулях і хлоп’ячих походах він не стомлювався.

Але сьогодні Женька не пізнавав себе. У нього виступив піт на лобі і навіть на носі. Далі Женька відчув рюкзак за плечима, хоч за всі ці дні він так звик носити його, що вже й забув про його існування.

Потім у Женьки почав стікати піт з голови на потилицю. Та й самі плечі змокріли.