Іван Сенченко - Діамантовий берег

— Ух ти! — почувши все це, вигукнув Кость — От добре ім’я!

— Добре, та не твоє — похмуро глипнув на нього Сашко — Коли ти назвав свого Кабаном, то нехай і буде Кабан. А мій хай буде Лутом. Твій буде Кабан, а мій Лут. Так і сплутати не можна.

— Ти диви, як здорово — не вгавав Кость — Мій Кабан, твій Лут. Справді не сплутаєш!

Отак і з’явилися на світ Кабан і Лут. Їх поява примирила приятелів, і вони враз забули про сутичку і почали весело допомагати Любі збирати огірки і односити їх на воза.

Коли Костеві схотілось покласти щось на гострий зуб, він повів дипломатію:

— А смачненького, Любо, чогось не привезла з кухні? Га? За нами не пропаде. Ми як підемо на другу базу, то хіба ж таких крем’яхів наробимо тобі з дикого скла!

При згадці про крем’яхи очі у Люби заблискотіли дорогоцінними каменями.

— А з якого дикого скла? З білого? От коли б з червоного або зеленого!

— А ми з усякого скла — весело втрутився в розмову Сашко — Тільки чогось смачненького…

— Добре, хлопці. Але затямте: за зелені крем’яхи по пиріжку з квасолею, а за червоні — по два з вишнями!

Тепер Сашко й Кость тільки по півдня працювали на дільниці. Коли приходила зміна, вирушали в похід.

Спочатку освоїли вони першу базу, розташовану серед великої піщаної пустині за Петровим байраком з березовою оазою посередині і з великим кам’яним лобом у тій оазі.

Згодом просунулися далі на північ, де граніти Українського кристалічного щита виходили на денне світло.

Пересувалися вони в глибину цієї країни, на жаль, не способом норвезького мандрівника Амундсена — з нартами, собачими упряжками, гуркотом пістолетних пострілів, а переборювали простори, як капітан Скотт — за допомогою своїх власних ніг. І рюкзаки клали не на легенькі санчата, а так само на власні плечі. Підвела Жулька: приплоду свого не віддала, а без собачого приплоду не станеш Амундсеном!

По дорозі на другу базу з хлопцями сталися деякі пригоди, про котрі варто розповісти.

По перше, їм пощастило покурити. Курили вони й раніше, але або листяну потерть з чорнобилю, або смердючі бички, від одного духу яких у них наморочилося в голові. А тепер зустрічний дядько Гарасимчук, що всіх у радгоспі фотографував, почастував їх справжніми цигарками «Біломорканал». Хоч фотографові бракувало двох передніх зубів і говорив він шепеляво, з присвистом, так зате через плече у нього висів не «Любитель», а справжній ФЕД.

— Зніміть нас, дядьку — сказав Кость, затягуючись «Біломорканалом» — бо нас ще зроду ніхто не знімав.

— А чого ж, зніму — люб’язно просвистів Гарасимчук, націлився ФЕДом на приятелів і клацнув. Потім спитав, застібаючи кобуру:

— Куди ж це ви мандруєте проти ночі? Ще й з клумачками…

— Це не клумачки, це справжні рюкзаки — виправив Кость Гарасимчука. І далі розповів усе по порядку.

— Здорово! — з тим самим присвистом вигукнув Гарасимчук, сам потому сів на канавці і хлопців посадив біля себе.

Погомоніли. Хлопці розповіли йому про Жульку, Петрів байрак, Другу базу…

Прослухавши все, Гарасимчук поцікавився:

— Там же хоч річка є?

— Є! Там Рудиця протікає — випускаючи дим через ніздрі, закричали хлопці.— Бо вода в ній руда. Тільки це десь там, а в нас вода чиста пречиста, і береги такі круті, що, як глянеш у воду, всі хмари видно.

— Ти диви! — вигукнув фотограф — Ще ж, виходить, вона глибока така?

— Зовсім без дна — дав довідку Кость з незламною вірою в правдивість своїх слів — Кинеш, каменюку, гухне і тільки!

— Цікаво — протяг Гарасимчук — Цікаво — І додав: — Казали мені, що у вас на річці на скелястому березі стоїть кам’яна могила, на тій могилі столітня сосна, росте, на тій сосні кіб’яче гніздо, в кіб’ячому гнізді четверо кіб’ят; старі кібці в небі ячать, кіб’ята — на сосні; навколо ж музика, що кращої і на землі немає…

Знав, видно, фотограф, чим вразити в саме серце Сашка, а ще більше великого гуманіста Костя. Почувши про кібців, обидва вони в одну мить згадали вчительку Ганну Іванівну, в ту ж мить забули про неї, і в ту ж мить Кость скрикнув:

— Кам’яна могила над кручею, на ній сосна, на сосні кіб’яче гніздо, еге?

— Еге — підтвердив Гарасимчук.

— Е — плямкнув чомусь Кость — То до війни, батько кажуть, там велика сосна росла; так наші, як гнали фашистів, ту сосну збили; на ній німець сидів і куди стріляти казав. А тепер уже там не сосна, а осокор виріс. А гніздо все одно є, і кіб’ята є, а підступити не можна: навколо терник, а в тернику — оси. Найголовніший їхній командир Ассурбанапал поціляє просто межи очі. Там хтось аж дві тички зв’язав, щоб їх викурити, так, видно, нічого не вийшло…