Іван Сенченко - Діамантовий берег

— Я ніколи про це не розкажу — промовила Оля. І швидко швидко закліпала очима — Коли б вона не була така. А то: і студент Коля, і тракторист Олег Кучерявий…

Атомна бомба розірвалася в грудях Григорія Савича. Коли б не постійне тренування у витримці, він спалахнув би й згорів у тому жаркому полум’ї. Але ж Григорій Савич ще з інститутської лави знав, що в школі можуть статися всякі несподіванки і до них треба бути заздалегідь готовим і навіть порухом найменшого м’яза не дати зрозуміти своїм малим партнерам про ту страшну силу удару, яку вони можуть завдати з найкращими намірами в серці. Все всередині Григорія Савича спалахнуло, в голові пронісся рій думок — зовні ж він залишився таким, як і раніше був. Серце Григорія Савича хотіло було сказати Олі таке: «Божевільна дитино! Що ти наробила! Це ж, виходить, піклуючись про моє щастя, ти поламала мою зустріч з Ієреміадою в Білій Криниці. А для мене це було б найбільшим святом у житті. Я певен, що ми там з нею порозумілися б… А тепер через тебе, мала рятівнице, все ускладнилося і як кінчиться, не знаю!» Оце так Григорій Савич хотів би відповісти своїй маленькій, товстощокій учениці. Але цього він не міг сказати, а мовив таке:

— Бачиш, Олю, життя штука дуже складна. Дорослі не завжди його розуміють і роблять помилки, хоч у них і досвід є. А що ж говорити про таких дівчаток, як ти? У тебе, Олю, дуже добре серце, а життя ти ще не знаєш. Та й не поспішай знати, хай йому…

Перші слова Григорія Савича здалися Олі дуже загальними, але коли вона дослухала до кінця, її упередженість розвіялась. Крізь постійну, завжди рівну витримку Григорія Савича вона побачила щось інше, ніж звикла бачити — його живе серце й червону гарячу кров. Таки далося йому взнати те життя!

Раніше Оля дивилася на Григорія Савича поблажливо, як на старшого брата, котрий, власне, й не тямить свого інтересу. Тепер Оля глянула на Григорія Савича пильніше. Погляд її став зачудований і тривожний. Біля Олі билося в стражданні людське серце. Як же могла вона бути байдужою?!

Григорій Савич обминув Олин погляд і сказав уже звичайним голосом:

— Тепер давай думати, як нам вийти з цього становища. Запаси ти всі повикидала?

— Еге ж — кивнула дівчина головою — У воду.

Григорій Савич посміхнувся:

— Це щоб мені заморочити голову і щоб я ні про що не думав, а тільки про кашу, еге?

— Еге — погодилася Оля.

— Ну, а коли прийде час вечеряти, а вечеряти нічого, то що будеш робити? Голодною спати ляжеш? Ти про це думала?

— Ні — призналась Оля — я про це не думала. Бо коли ще — той вечір!

В цьому була вся Оля. Розробити стратегічний хід на п’ятнадцять днів наперед і махнути рукою на те, що буде ввечері!

Щоб збирати добрі огірки, мало навозити гною та мінеральних добрив. Буває так, що людина й гною додасть, і мінеральних добрив, огірки цвітуть, аж буяють, а зав’язі не дають. Біля них бджоли, джмелі, комахи різні роєм літають, а пуп’янки не зав’язуються, і огірків нема.

Щоб уродив добрий огірок, треба мати ще й добре насіння і не торішнє, а позаторішнє. А як позаторішнього нема, то слід торішнє насіння три місяці видержувати при температурі людського тіла. Це знають люди споконвіку, і добра хазяйка цілу зиму виношує на грудях торбочку з огірковим насінням.

Коли ще взимку головний агроном Хрисанф Іванович розповів про це хлопцям, то Кость аж підскочив:

— Я теж носитиму торбочку з огірковим насінням аж цілу зиму!

І справді — виносив!

Отож хлопці і зібрали такий урожай!

Тепер треба вже було готуватися до наступного року. Хрисанф Іванович ще вчора порадив приятелям залишити на насіння найбільші і найкращі огірки. Ех, скільки їх лежало навколо, як добре одгодованих кабанців! Побачивши одного такого кабанця, Кость скрикнув:

— А знаєш, Сашко? Я свого назву Кабаном. Тепер він ще кабанець, а як дозріє, то стане справжнім кабаном — Підібравши на землі якусь трісочку, Кость вивів на спині свого обранця: «Кабан».

— А я теж назву свого Кабаном — сердито зиркнувши на приятеля, сказав Сашко — Бо не тільки в тебе такий огірок, а і в мене, та ще й більший! Ось бач який!

Хлопці недобре подивилися один на одного.

«Ще поб’ються — подумала Люба — У них розуму вистачить».

Вона пройшла на грядку, оглянула Костевого Кабана, Сашкового Кабана і промовила:

— Навіщо ж однаково? Костик назвав свого Кабаном, а ти б свого Лутом. Чув же, як люди кажуть: «Здоровий, як лут!»

Голос у неї став такий, як у Костевої чи Сашкової матері.