Іван Сенченко - Діамантовий берег

Так він вчинив і тепер. Перше, ніж Пилип утямив, що сталося, Ассурбанапал зробив своє діло.

Інші солдати охорони в цей час закружляли над Хомою і набачили його ноги. Коли б Хома лежав спокійно, на них ніхто не звернув би уваги. Але ж він хвилювався, переживав та ще й силкувався підсобити Пилипові просунути під гніздо запалений віхоть. Ну, й засовав ногами. Три воїни одразу пішли в атаку. Це сталося саме в той момент, коли Ассурбанапал розправлявся з Пилиповим переніссям. Ось чому стривожене й налякане «ой!» вихопилося одночасно з двох хлоп’ячих горлянок. Тичка з віхтем випала з рук. Пилип в один момент сховав голову в кущ трави; Хома в той самий момент підібгав свої ноги.

Пізно, хлопці, пізно! Осячі розвідники боєм зробили своє діло і тепер, задоволені перемогою, поверталися на свої сторожові місця.

Хлопці лежали й тихенько ойкали. У одного пекло між очима, в другого — палали вогнем ноги. Обоє жахалися нового нападу, а тим часом треба було ще й за повітрям стежити, щоб рятуватися від нової атаки.

— От чортові оси — стогнав Пилип — хто ж знав, що вони такі скажені!

— Або ми їх чіпали — жалісно вторував Хома — Ми ж тільки так хотіли, а вони, бач, зразу кусатися. А тепер як далі в мандрівку йти, коли вкусила в самісіньку п’яту?!

— А мене межи очі — ще жалібнішим голосом, ніж Хома, протяг Пилип. І враз скрикнув: — Хомо, я вже нічого не бачу! Очі позапухали!

— Обоє? — спитав Хома тривожно.

— Обоє…— Пилип сильно потяг носом, голос його став кволеньким, хрипкуватим — Що ж я тепер буду робити?

Інших хлопців ця обставина сильно занепокоїла б. Але не такі були Пилип і Хома. Хома тільки хвилину роздумував, а потім майже радо вигукнув:

— А ти їх руками роздирай. Так і йтимеш! Хай тільки оси заспокояться, ми й рушимо — Про свої ноги Хома забув; щось схоже на радість війнуло на серце й Пилипові. Оце історія! Йти й пальцями роздирати очі, щоб побачити дорогу! Та такого ніколи ні з одним хлопцем ще не траплялося. Коли ця думка загніздилася у Пилипа в голові, він одразу про біль забув. І все підганяв Хому:

— А поглянь, чи вони вже заспокоїлися? Бо я з усієї сили роздираю очі, а все ж як слід роздивитися не можу.

— Та вже заспокоїлися — відповів нарешті Хома — Готуйся рушати.

Перший Хомин крок був нещасливий. Він, забув про свою п’яту і враз підскочив, засичавши, мов на їжака сів:

— Ой!

Пилипові теж спочатку гірко довелося — адже треба було і очі роздирати, і на землю дивитися. Але нічого, призвичаївся. Надавить пальцем на шкіру під оком, притисне її до вилиці і потягне навскоси. Тоді пухлина трохи підійметься вгору, утвориться щілина; в оту щілину Пилип і позирає на світ білий. От цікаво! Ніхто з хлопців не вдавався до такого способу спостереження, тільки Пилип. Це розумів і Хома, бо раз у раз заздро позирав на приятеля і цікавився:

— І все добре видно?

— Ох і добре!

Хома за звичкою хотів сказати: «Дай і я гляну хоч трошечки», але вчасно спохватився, і ці слова зосталися не висловленими. Але він сам теж являв собою досить мальовничу картину, бо йти доводилося лівою ногою на пальцях, а правою на п’яті.

Табір експедиції був розбитий під сосною.

Куприк, зиркнувши на мальовничу групу, занімів на хвилину, потім скрикнув, безмежно здивований:

— Що ж ото воно таке?! Чи це ти, Пилипе, чи це не ти, Пилипе?

— Це я — пролунала бадьора відповідь.

— А ти, Хомо, чого так чудно йдеш — однією ногою на п’яту спираєшся, другою на пальці?

— Е — сказав Хома — Це нам з Пилипом така притичина сталася. Ос драли.

— А а а!_— протяг Куприк і більше нічого не сказав.

Пилип домалював картину:

— А чого вони на тернику примостилися? І пройти нікуди не можна…

Коли всі насміялися і поприкладали хлопцям до укусів холодні компреси, Люся підійшла до Пилипа і, дивлячись на його набрякле обличчя, де й щілинок для очей не було, тихо спитала:

— Пилипе, тобі дуже болить?

Пилип упізнав Люсин голос. Цей голос підняв цілий вихор почуттів у його грудях. І він радо сказав:

— Люсю, це ти? — І жваво додав;— Питаєш, чи болить? Авжеж. Бо це ж не джміль покусав, а оса. Тільки тепер переболіло вже. У нас дома оси кусючі, а тут ще клятіші. Це, мабуть, того, що тут уже починається Український кристалічний щит. В Новопшеничному грунт землистий. Як затупиться в оси жало, де ти його нагостриш? Об пісок? А тут клопіт короткий; підлетить до кам’яного лоба, раз сюди черкне, раз туди, і вже як бритва!

Люсі було жаль Пилипа. Вона не розуміла, як при такій пухлині йому не болить; та мало цього! Він неначе пишається тим, що покусав його не джміль, а поліська оса та ще в пункті, де з землі виступають лоби Кристалічного щита. І Люся подумала (від цієї думки стало їй якось затишно): «Пилип, звичайно, жабоїд, грубіян, харцизяка [9] Харцизяка — розбійник, грабіжник. , але ж не боїться нічого!»