Іван Сенченко - Діамантовий берег

Тільки Пилип сів спочивати, як погляд його спинився на пергаментній споруді, що сховалася між густими гілками тернового кугца.

— О! — скрикнув він — Глянь, Хомо: осяче гніздо!

— Де е е?

— Та он на тернині. Бачиш?

Хома побачив і провів кінчиком вологого язика з лівого куточка пошерхлих губ в правий. А потім назад, неначе мед злизував. І з вуст його само собою вихопилося:

— Чуєш, давай їх видеремо!!!

Пилип сам ковтав слинку, однак, зробивши над собою зусилля, сказав:

— Добре мені діло ос драти! І коли ж? Саме в той момент, як краєвид змінився і з землі почали вилазити кам’яні лоби Українського кристалічного щита! Та ще які лоби! Ти тільки глянь. Камінь такий, що бий чим завгодно — чи молотами, чи довбнями, йому хоч би що. Дебелий, ще й мохом пообростав та лишаями. І з таких лобів цілісінька гора! Про все в книжках пишеться, а про отаку гору — ніхто не напише! Неначе й немає, її. А вона, бач, є. Та ще яка! Коли б я був таким, як Тарас Шевченко, то змалював би її з низу, до самого вершечка. І кібця на осокорі намалював би.

— А я, аж двох кібців — докинув Хома і звузив очі в щілинку, немов придивлявся і бачив на змальованій Пилипом горі вже двох кібчиків.

— А чого ж двох — заперечив Пилип — коли тут сидів тільки один?

— Подумаєш — знизав плечима Хома — Як один, то мусить бути і другий. Бо де кібець, там і кібчиха.

Настала пауза. Після паузи Хома спитав:

— То що ж будемо робити: копати? — При слові «копати» голос Хомин якось обм’як, охляв від утоми: — Чи, може, ос пужнемо, якщо кібця не можна чіпати?

І коли ці слова вилетіли з Хоминих вуст, то з голосом його сталася дивовижна зміна. Він задзвенів, заграв усіма барвами життя, кликав, наполягав: «Не вагайся, Пилипе. Чого нам справді в тій землі бабратись? Давай ос пужнемо!» І Пилип не витримав цього натиску. Ех, Пилипе, Пилипе! А де ж твої золоті скіфські мечі, де золоті скіфські підкови? Де образ дівчинки Люсі, котрий, мов живий, увесь час стояв перед тобою? Невже все це ти викинув з серця, і сяйво баталії біля підніжжя гори, що її випнув Український кристалічний щит, заступило їх місце в цей момент? Еге ж, заступило, бо чуєте, що він сказав на палкий Хомин заклик:

— Давай пужнемо!

Хлопці і оси — це дві ворожі сили до того ж гостро антагоністичні. От взяти джмеля. Ну, яка радість джмеля драти? Беззахисна істота. Гуде, дзижчить, а щоб укусити — не догадається, хіба сам його в руку хапнеш або ногою наступиш. А оса, то річ інша. Якщо джмеля можна прирівняти до тупого кухонного ножа, то оса— це бритва, може, ще гостріша за ту бритву, котру щедрий Тимофій подарував малому Володьці стругати олівці й пальці.

В біографії Пилипа й Хоми було чимало випадків, коли найлютішими їх супротивниками виступали степові оси, тонкі, довгі, посередині перетягнені незримою ниточкою, з чорненькими обручиками впоперек тільця. Такі оси, коли їх роздратувати, можуть кого завгодно і куди завгодно загнати. Вони розумні, обачні ж і завжди насторожі. Осячі солдати, озброєні страшними жалами, пильно стережуть свій пергаментний замок і щомиті готові схрестити шпаги з яким завгодно супротивником. Ще й командири у ос завжди завзяті.

У замку, який зібралися атакувати хлопці, начальником сторожі був досвідчений воїн. Жало в нього було на цілий міліметр довше, ніж у рядових солдатів. Звали його Ассурбанапалом. Він сидів на башті, спорудженій на вершку тернини. І от погляд його упав на хлопців — на Пилипа й Хому, що з’явилися під горою. Миті вистачило, щоб розібратися, з ким доведеться мати справу, і він забив тривогу: «Приготуватися! Шаблі наголо. Подам знак — і всі, як вихор, в атаку!» Охоронці замку приготувалися, хоч зовні й здавалося, що вони дрімали, як і раніше.

Оглянувши позиції, Пилип сказав приятелеві:

— Трудно їх взяти: бачиш, на башті вже приготувалися. Та здоровенні які!

— Хай вони зверху стережуть — відповів Хома — а ми їх знизу візьмемо.

Ос не деруть. Їх палять. Навертять на тичину сухої трави, запалять і підсунуть до гнізда.

І цього разу хлопці пішли второваною дорогою. Вирізали тичку, навертіли на її край сухої трави. Отож почали активно готуватися до бою.

Місцевість сприяла осам, а не хлопцям. Кущ терну так переплутала дика вика, що залізти в нього не було ніякої змоги. Зваживши на це, Пилип сказав:

— Ми зв’яжемо дві лозини, сховаємося в траві і звідти атакуємо.

— От здорово! — з ентузіазмом погодився Хома — Ми їх так підкуримо, що тільки дим піде!

Але й супротивник по дрімав. Ассурбанапал стояв насторожі і, як тільки помітив підозріле хиляння трави під горою, так і ринув туди. Перше, що він піймав своїм гострим зором, був Пилипів лоб і під ним двоє очей. Ассурбанапал вважався спеціалістом по атаках на перенісся. З швидкістю стріли він кидався на ворога, заганяв йому своє ратище межи очі, повертав там його тричі і блискавично зникав, даючи змогу супротивникові подивитися, що з цього буде.