Отак Петро мусив би виголосити другу частину своєї промови. А закінчивши, зробити висновок: «Так ото, взявши до уваги і т. д., і т. п…» Але з Петром нічого цього не було. Він не виголошував ні першої частини своєї промови, ні, тим більше, другої — хіба ж про такі речі говорять на зборах? Замість всього цього він сказав:
— Не знаю, як кому, а я не їв борщу кращого, ніж той, що зварила баба Галущиха — Немидора Харлампіївна. Він був дуже гарний. А ось сьогодні, поївши борщу, що зварила Ієреміада, я так само подумав: в тому борщі своя сила, в цьому — своя. Той борщ для поезії, бо поезія там, де добра робота; а цей борщ — для серця. А що таке серце — нічого не хочу казати, самі знаєте. Без поезії ж і без серця жити не можна. Отож, коли б мене хто спитав: «Петре, ти за який борщ?», то я, щиро мовивши, одказав би: «Я за той і за той!»
«Ти глянь, як він добре сказав! — подумав Лука Гречаник — Скільки думок, а слів жменька!» І Лука Гречаник голосно заплескав у долоні. Його підтримав Семен Халява. До них приєднався весь зал.
Голосували так: зашили дві шапки, залишивши невеличкі прорізи, щоб просунути туди бюлетень. За бюлетені правили Карбованці. Сума цих бюлетенів була заразом і сумою премії.
За півгодини проголосували всі п’ятдесят чоловік, крім Олега Кучерявого. Олега затримали Петро і Лука і витрусили у нього п’ятнадцять карбованців по карбованцю. Він наготував їх, щоб покласти в шапку, куди опускали бюлетені для Ієреміади. В такий спосіб він хотів допомогти їй одержати перемогу над Немидорою Харлампіївиою. Але хіба це чесний спосіб?
Так що від голосування Олег Кучерявий утримався.
Куприк повів екскурсію по маршруту, виправленому Олею вранці… Стежка бігла понад річкою серед високого бору. Та незабаром сосни, натрапивши на велику пролисину, звернули вліво, а пролисина зосталася при річці. Хлопцям набридло йти все лісом та лісом, і тепер їхні очі відпочивали на рівноті, де буйні трави підіймалися майже до пояса.
Отут і сталося. Пилип доторкнувся до плеча свого друга і стишено спитав:
— Бачиш?
Хома бачив, Вбік од стежки, кроків за двісті, здіймалася гора, густо вкрита терном і дерезою. На маківці гори блискотів срібним листям молодий осокір; на вершечку осокора сидів кібчик і соколиним поглядом позирав навколо.
— Гайда?
— Гайда!
Пилип рушив, а все ж краєчком ока затримався на Люсі. Вона дивилася на нього з виразом якоїсь незрозумілої журби. Так вона дивилася на нього, коли на стіні стояла, і благала врятувати од лиха. Але тоді Люся дивилась на Пилипа довго, а тепер тільки зиркнула і зразу ж одвернулася. Але все одно цей погляд вразив Пилипа. «Ти на мене й дивитися не хочеш — гірко подумав він — Але зачекай, ось зроблю якийсь незвичайний подвиг, тоді підійдеш і скажеш: «Пилипе, допоможи мені викопати з корнем он ту квітку. Добре?» Ось як буде. І я тоді викопаю тобі всі квітки, які тільки схочеш…»
Цими думками Пилип з Хомою не поділився. Бо й не встиг.
Хлопці наблизилися до гори, і ця гора здивувала їх. Була вона не земляна, а кам’яна. Величезні гранітні лоби вилазили з під грунту, і, ступаючи по тих лобах, можна було вилізти аж на вершечок до осокора. Кібчик, звичайно, як тільки хлопці почали сопіти внизу, полетів геть. Так зате гніздо його зосталося. І не високо. І таке ловкеньке, що Хома аж облизався. Ото б видрати! Але Пилип суворо зиркнув на нього, і Хома перестав облизуватися. Не за тим хлопці прийшли сюди, та й Григорій Савич за спиною ондечки.
Оглянувши гору з усіх боків, Пилип вийняв з за пояса свого археологічного ножа і вдарив ним у грунт. І одразу перед Пилиповими очима блиснули золотий скіфський меч, золота скіфська підкова; посередині між ними стала Люся, і Пилип вигукнув у серці своєму: «Хоч сто кілометрів в глибину буду копати, а до золотого скіфського ножа і до золотої скіфської підкови докопаюсь!» Він підійняв угору ножа і вдруге вдарив у землю, потім втретє, вчетверте… Треба ж бо прокопати печерку. На дні таких печерок інші археологи знаходили хіба ж такі скарби! Он Юрко Іванівський копав отак у дворі за погребом, а ніж об щось дзень! А там щербата чашка, а в чашці дев’ять черепочків, вісімнадцять намистинок і двадцять сім красивих білих гудзиків. Це їхня Марина сховала перед екзаменом: як ніхто не знайде — складе екзамен; знайде — провалиться. Юрко знайшов. І Марина провалилася на сумі квадратів і квадраті суми.
Коли Пилип стомився, Хома сказав:
— Тепер давай я. Може, мені більше поталанить, а ти сядь спочинь.
Читать дальше