Іван Сенченко - Діамантовий берег

Щоб було смачніше, картоплю помастили смаженою цибулею; біля кожних трьох картоплин поклали по шматочку піджареного сала; обік нього — по дві молоденькі, виполоскані в Рудиці редьки. Редька була довгаста, як весною бурульки під стріхою, прозора.

Коли Женька поклав її на зуб, вона солодко хрумкнула. А як по всьому пили чай, то тільки Женька опустив у чашку п’ять грудочок цукру, а то всі — по чотири. Явтухові хоч би й сто дали — з’їсть і спасибі не скаже.

Про печі вже нікому не думалося. Та як і думати про таку давнину, коли над головами гойдалися сторічні сосни, коло ніг хлюпала теплими хвилями річка і джмелі гули біля кожної квітки!

Що може бути солодше за сьогоднішній день!

Встала Немидора Харлампіївна рано. Мовчки зібрала чоловіка на роботу, не одриваючись від думок, вийшла з хати і попрямувала в колгоспну кухню. Ідучи, все думала: «Бач, як життя обернулося: стануть люди між мною і Ієреміадою, судитимуть, хто кращий борщ зварить — вона чи я. Ієреміада вчена, технікум куховарський закінчила, ходила на практику в найкращі харківські кухні. І в заводських рекомендаціях сказано, що борщ її був добрий. А я ж де вчилася? Які науки мої? Чи той технікум хоч здаля бачила? І як мені зробити, щоб соромом не вкрити своє сиве волосся, щоб не сказали люди: «Уміла Галущиха колись варити борщі, а тепер звелася нінащо!»

«Та чи звелася ж?! — Немидора Харлампіївна підкинула голову, вирівнялася і пішла далі молодо, не згинаючись — Не звівся наш Галушківській рід і не зведеться!»

Кожна людина в своєму житті шукає опори, спершись на котру, може перекинути землю; не тільки старогрецький Архімед такої опори шукав. Опорою для Немидори Харлампіївни був її рід. Вона казала: «Наш рід трудящий, давній, чесний». Ніхто з роду її не був ворогом людям, не ошукував їх, не жив з чужого поту й крові. І тому рід для неї був тим животворчим джерелом, звідки вона черпала сили, щоб встояти в житейській колотнечі.

Тому й зараз думки Немидори Харлампіївни потяглися в глибину літ, до коренів свого роду, щоб знайти там підтримку в змаганні з Ієреміадою.

І першою там зустріла вона свою матір Дарину Олександрівну. Немидорина мати була окрасою всього роду. Вона дала життя Немидорі Харлампіївні, викохала, навчила, як треба жити на світі.

З Дариною Олександрівною в сім’ї було пов’язано багато переказів. І найперший такий. І в давнину на Україні борщ був улюбленою стравою, але варили його без помідорів. Дарина Олександрівна залюбки споживала їх і все прикидала в голові, який то борщ з ними буде.

Поки жила у батьків, то, звичайно, про це могла тільки думати. Коли ж вийшла заміж, то наважилася і перша в селі поклала в борщ помідори. Довідався про це Харлампій — Немидорин тато — і запротестував: «То ти мене таким борщем годувала? Більш не смій!» Дарина Олександрівна відповіла: «Добре, я більше не буду», але робила своє діло й далі, тільки так, щоб не проговоритися. Куховарила і весь час прикидала, який борщ буде кращий, чи той, де багато помідорів, чи той, де менше, і при якій мірі взагалі борщ вийде найкращий.

Трапилося якось, що помідори скінчились; зварила борщ без них. Сів чоловік до столу, покуштував, поморщився: «Знову ти накришила тієї погані: щось смак не такий!» — «Ні, чоловіче, не кришила — з чистим серцем відповіла Немидорина мама — Не клала баклажана (тоді так помідори називали), бо й немає».

Ось яка мати була в Немидори Харлампіївни. Але й Немидора Харлампіївна уродилася не плохіша за неї. Як тільки сп’ялася на ноги, то й собі взялася докопувалися, де міститься найбільша сила в борщі. Є такі жінки — зварить борщ, засуне його в піч, то він там уже мліє, мліє, до того достоїться, що все геть розповзається на клоччя, а надто капуста.

Немидора обрала собі клопіт з капустою — скільки покласти її домірно до всього іншого продукту і скільки варити. Погано, коли капуста розм’якне, але погано, коли вона й на зубах хрумкотить, як ріпа. Немидора шукала міру, при якій борщ ставав, як вино: п’єш і не уп’єшся, їси і не в’їсися. Всього зазнала — і успіхів і невдач. А все одно, як дійшла поважних літ, як все перепробувала, зважила і виміряла, то на селі вже не було молодиці, яка могла б позмагатися з нею. Куди нам! Кожен знав, що кращого борщу за Галущиху не звариш.

Оглянувши в думці все це, Немидора Харлампіївна врівноважилась. А коли пригадала лукаву материну покірливість, то аж посмішка заграла на щоках. «Розумні мама були — подумала вона з гордістю. І закінчила цю думку несподівано так: — Ну й мені теж немає чого журитися. Йди, Галущихо, не опускаючи голови!»