Іван Сенченко - Діамантовий берег

До Люсі підійшли Пилип і Хома. Пилип спитав:

— Скажи, а де той діамант, що сяяв у тебе на носі?

Спитав про це Пилип схвильовано, щиро. Люсі ж здалося, що Пилип глузує з неї. Їй стало так прикро на серці! Взагалі вона почала помічати, що Пилип з якогось часу став не такий, як раніше був. Раніше він був привітний, надовго залишався біля Люсі, аж вона сама мусила тікати від нього до Олі, щоб не сказали, що Люся й Пилип — закохана пара.

Тепер, же Пилип почав уникати Люсі. Підбіжить на хвилинку і — говорив чи не говорив — одразу мчить до Хоми. А з того Хоми й користі — тільки заохочує Пилипа до всяких непотрібних витівок. Люсі здавалося, що й жаб їсти не Пилип підбив Хому, а навпаки — Хома Пилипа! Але як би не було, Пилип дуже змінився у ставленні до Люсі.

Це була правда. Пилип, як і Люся, дуже боявся хлоп’ячих розмов. І не тільки їх. Дивлячись на Люсю, він дуже розніжувався, а надто, коли підбіжить до неї і йде з нею. Тоді з нього ставав не Пилип, а якийсь, може, поет, може, Ромео, що закоханий був у Джульєтту, чи Лукаш з «Лісової пісні» Лесі Українки. А Пилип не любив, щоб хлопець був дуже розманіжений. Бо хлопець — це хлопець! От коли б послухав Люсю, то й жаб’ячого м’яса не поїв би ще раз і не відчував би, яка насолода боротися з собою і себе перемогти. Бо тільки збоку здається, що це проста річ! Вся середина Пилипова кричала, протестувала, а Пилип сказав: «По вашому не буде. А буде так, як я сам схочу!» І яка ж потім втіха відчувати, що приборкав сам себе сильною рукою! А коли б слухав Люсю, то не хлопцем був би, а ганчіркою. І він думав не раз: «Дружити з Люсею гарно, тільки хай вона буде дівчинкою, а я хлопцем».

Оцю зміну й відчула Люся, але причини її не знала, думала, що Пилипові з Хомою краще, ніж з нею, і страждала від цього. Тільки все це глибоко ховала в собі, навіть Олі нічого не казала. А тут ще Пилип підходить: «Скажи, а де той діамант, що сяяв у тебе на носі?» Це ж не що, як насмішка, глузування. І Люсі так боляче стало, що зі злості навіть заплакати б могла. Та не до таких дівчат належала Люся. Як хапало її серце, то вона не одверталася, щоб нишком ковтати сльози, а сама переходила в наступ. І вона сказала Пилипові:

— Восени й під носом діаманти бувають. Як поглянеш у дзеркало, то побачиш!

Сказала ці слова Люся згорда, тримаючи голову високо і не даючи змоги нікому зазирнути їй у серце, щоб побачити, яка там гаряча сльозина запеклася. Пилип тільки рота роззявив. Якийсь час стояв так, потім кинувся навздогін за дівчинкою, щоб розповісти про блискітку. Тільки дарма! Люся пройшла повз нього так, немов Пилипа ніколи не бачила і не чула про його існування.

А Пилип стояв, знизував плечима і мовчки дивився на Хому. Хома промовив:

— А, хай їм! Вони такі, що і в ступі на них не натрапиш! — І враз закричав, подавшись слідом за Григорієм Савичем:

— Григорію Савичу, а оця піч на Рудці на все Полісся одна стояла?

Коли б не це запитання, то хто його знає, чи збагатили б хлопці того дня скарби своїх знань. Може, й не збагатили б, та Григорій Савич так повернув справу, що ніхто й незчувся, як він почав напихати в хлоп’ячі голови чимало такого, що їм і не снилося.

Бо хіба справді снилося комусь із них, що рудень, тобто залізоробних печей, в Поліссі в ті часи, коли воно було металургійним центром України, нараховувалося, сотні, бо ж рудні були розкидані скрізь, де можна було знайти залізну руду і де поблизу росли ліси і протікала хоч яка річечка. Бо де вода, там можна поставити млин. Де ліс, там можна випалити вугілля. Григорій Савич розгорнув карту, посадовив навколо неї хлопців та дівчат і сам сів.

— Ану гляньте сюди, а тепер сюди — І куди він не показував тоненькою стеблинкою деревію, скрізь вони читали — «Рудня», «Рудня», «Рудня»… Біля кожної Рудні стояв малесенький кружечок. Це значило, що кожна така Рудня — село. Таких кружечків на карті хлопці знайшли десятків зо три.

— Насправді ж їх набагато більше — говорив Григорій Савич — бо не всі вони на карті позначені. А є ще різні урочища, як оце, біля якого ми спинилися. Бачите руїни печі? Тут теж залізо плавилось. Коли підрахувати такі урочища, то вийде, що колись на Поліссі працювало більше як 500 рудень. Чималенько, правда ж?

Дівчата, Тимофій і Женька вже давно позіхали в долоні, і Григорій Савич розповідь скінчив. А скінчив так, як часом це роблять Пилип чи Хома:

— Отож, щоб знали! — І зразу ж обернувся до багаття: — Картопля вже докипає… Чергові, готувати вечерю! Всім іншим позамикати шкатули із знаннями, за ложки і до столу!