Іван Сенченко - Діамантовий берег

Збоку люди дивилися на Немидору Харлампіївну і говорили: «Он Галущиха покопотіла. Вже під шістдесят, а не здається, вся в матір пішла. Такий уже рід: статурний і рівний».

Ієреміаду збудив маленький будильник з білим циферблатом, оправленим в блакитну емалеву рамочку. Дзвонив він якимись ніжними срібними перлами. Пересипаються ті перла, а Ієреміаді хочеться ще трошечки трошечки подрімати. Ці дрімки теж срібні, як і срібна музика будильника.

Знадвору чути материн голос:

— Вставай дочко, Галущиха вже воду з колодязя тягне вмиватися.

— Мамо, скільки разів я вам казала: не Галущиха, а Немидора Харлампіївна. Вік з Галущихами вже одійшов! Тепер нова епоха, і людей треба називати красиво, як вони того варті.

— Так отже звичка — виправдовується Соломонида Онисофорівна — ніяк не одвикну.

На це Ієреміада відповіла:

— У вас, мамо, звучне ім’я, треба щоб і у всіх так звучно виходило… Ну, раз, два, встали! — Ієреміада одним порухом ноги скинула з себе ковдру, звелася, і коли скочила на підлогу, то здалося, що не на ноги стала, а на легкі пружини, навіть погойдалася трохи, спершись на пальці. І зразу ж кинулася в сіни.

В сінях стояла велика оцинкована, аж сяюча балія і біля неї відро холодної води, котре тільки но внесла Соломонида Онисофорівна.

Ієреміада роздяглася, вскочила в балію і, високо піднявши над головою відро, враз перехилила його. Діткнувшись тіла, вода оберталася на гострі голки, ті голки впилися Ієреміаді в тіло, аж дух їй забило. Одну секунду вона мовчала, задихнувшись, потім з грудей її сам вихопився вигук: «Ой!..»

Мати сказала:

— І як ото ти можеш? Я б нізащо в світі! Брр… Та й вода холодна — простудишся.

— Ні, мамо, я вже звикла, не простуджує — весело відповіла дівчина — Вода тільки в першу мить здаєтеся холодною, потім все тіло починає палати. Ось, гляньте, вже стало рожеве.

Справді, тіло у Ієреміади почало рожевіти. Коли ж вона вийшла з балії, витерлася і одяглася, то їй здалося, що стала ще легшою, ніж тоді, як сплигнула з ліжка і загойдалася на носках.

По цьому поснідала і пішла на роботу. А йдучи, згадала про Григорія Савича та й зітхнула: «У всіх є щастя, тільки в мене нема. Не любить він мене, навіть де зараз — не знаю…» — Ієреміада ще раз зітхнула, рожеве лице її зблідло, і на серці стало так важко, що воно аж заболіло. «В цей день ти мусив би допомагати мені вистояти у змаганні. Я цілу ніч ждала, щоб ти сказав: «Доброго здоров’я! Я зірвав тобі цю троянду. Понюхай, як пахне! На ній ще ранкова роса. Одна росинка причепилася тобі до щоки, друга зависла на вії…» А я б відповіла: «Дякую тобі, Григорію…» Ні, не Григорію, а — Грицю. Гриць! Яке красиве ім’я! Так от я б відповіла: «Я іду, Грицю, на роботу, день у мене сьогодні важливий, тож не залишай мене в своїх думках, і квіти твої хай будуть зо мною». А він одказав би на це: «Добре, мила моя, я не залишу тебе. Я цілий день буду у думках з тобою, щоб цей важливий день був для тебе легким і радісним…»

Ієреміаді так хотілося побачити Григорія Савича і порозмовляти з ним, що, викликаний силою її бажання, він став проти неї, неначе живий, схилив свою голову до її голови і промовив: «Ходім, Ієреміадо, я проведу тебе аж до роботи…»

І скільки не ходила в цей день Ієреміада, що не робила — Григорій Савич ні на одну мить не залишав її, стояв біля неї; як коли тільки дивився і мовчав, іноді ж казав: «Коли ми поженимося з тобою, не буде за нас щасливішої пари на землі. Ми будемо вірно любити одне одного. І в нас народяться четверо дітей. Два хлопці і дві дівчинки. Хлопцям дамо такі імена — Володька й Толька; дівчатам — Валерія й Тамара…» Ієреміаді було дуже приємно все це слухати, але вона не погодилася з Григорієм Савичем, заперечила: «Не треба ні Володьок, ні Валеріїв. Ці імена вже набридли. Першого сина ми назвемо — як тебе — Грицем, а другого на честь нашого діда — Іваном. І дівчата будуть з красивими іменами: Оксана й Христя. Хіба ж це погано звучить? Колгосп нам побудує хату на чотири кімнати. В одній будемо я й ти, а в другій — діти, в третій гості збиратимуться, а в четвертій — ти працюватимеш. Будеш там готуватися до уроків, переглядатимеш зошити, відпочиватимеш, коли схочеш залишитися сам. Я повішу на двері важку портьєру, зведу обидва її крила, скажу дітям: «Тссс… Татко відпочиває, будьте тихо, тихо…»

В той день Григорій Савич був якийсь сумний, все дивився вперед на дорогу, неначе кого визирав.

Люся сказала:

— Бач, як любить її. Ніяк не забуде.