Іван Сенченко - Діамантовий берег

Куприк дивився на голову Івана Нечуя Левицького, а Тимофій на карту подорожі. Спочатку зло і лиховісно, потім розгублено і спантеличено.

На карті привал був позначений червоною крапкою, річка — синьою смужкою; скелясті береги Оля, коли викреслювала цю карту, розмалювала легкою бурою фарбою, а довколишні ліси — веселою зеленою, бо так же і в оригіналі було.

Якогось населеного пункту поблизу червоної крапки не було й близько. За сорок кілометрів на захід чорніла крапочка, якою була позначена Біла Криниця; за тридцять кілометрів — село Рудне. В другий бік ішли якісь невідомі села — Камінне, Бурляї, Дряпоштани… До найближчого з них було кілометрів п’ятнадцять дороги.

— Куди ж ми зайшли?! — перелякався Тимофій. Потім почав скаржитися: — Григорію Савичу! Григорію Савичу! Ви гляньте, куди нас Куприк завів!

— А куди ж він нас завів? — рівним голосом спитав Григорій Савич і нагукав: — Ану, Мірошниченко, сюди!

Куприк підвівся, підійшов до Григорія Савича, віддав йому карту.

— Ви бачите, бачите? — вигукнув Тимофій — Оце ж ми спинилися осьдечки, а село Рудне, де збиралися ночувати, аж ондечки! А більше поблизу немає жодного населеного пункту!

Патетичний тон Тимофія не розвіяв чарів гірської поезії, котрою впивалися члени експедиції. Легко сказати! Все ж своє життя вони прожили серед степової рівноти, і ось на тобі — гори! Та ще які гори! Таке величне нагромадження скель і каміння, що й очей не одірвеш. А тут Тимофій з тими харчами.

Григорій Савич позирав одним оком на карту, другим на Олю. Не на Куприка, хоч начебто провинився саме Куприк, а на Олю. Що Куприк! Старий морський вовк чесно вів експедицію по маршруту, і коли щось сталося, то, як і завжди, він мовчазно взяв провину на себе, бо ще ні разу за свідоме життя він не тикав на товариша пальцем і не казав: «Це він, а не я!» Куприк просто на це був нездатний. Ябедництво і морська служба на флоті — речі несумісні.

Тому Григорій Савич і зиркав не на безмовного Куприка, а на Олю. Оля була — мало сказати весела — щаслива. Оченята її сяяли; щоки почервоніли вдвічі проти звичайного, бо поверх щоденного рум’янцю ліг ще той незвичайний рум’янець, від якого Оля вся палахкотіла і який з’являвся завжди у напружені й патетичні хвилини її життя.

Люся теж подумала: «Чи ж не Олина це робота?» Але й думати довго не доводилося. Глянула вона пильніше на Олю, на її щасливе обличчя, палаючі щоки і зразу вирішила вже без вагання: «Так і є! Це все вона підстроїла. І маршрут спрямувала в оцю гірську країну. І з продуктами теж. Хлопці — бовдури. Вони не дуже тямляться на тому, які запаси були, що вже спожили і що залишилося. Тим часом крупів і всього докладу до них вистачило б не на один раз! Оля й крупам лад дала! От молодець!»

Люся дуже любила Олю. Хіба не варта захоплення історія з тим, як Оля поруйнувала побачення Григорія Савича та Ієреміади в Білій Криниці! За цю операцію Люся тоді разів із сто поцілувала Олю. А тепер історія з цим тупиком! Закрутиться Григорій Савич, і з голови геть все стороннє вилетить. І Ієреміада також, і, може, вже остаточно!

Звичайно, Люся про це й словом не проговорилася. Вголос вона сказала таке:

— А це ж навіть інтересно! Всі мандрівники під час подорожей переживали різці труднощі. Траплялося, що по кілька днів не бачили не тільки хліба а й води. А в нас скільки води — ціла річка!

— Сама її пий! — закричав Тимофій — Ач яка…

Поки всі сперечались, Григорій Савич підсів до Олі й тихо мовив:

— Ну, а тепер розкажи, Олю, навіщо ти все це закрутила.

Оля вміла робити чимало всякої всячини. Вміла матері допомагати варити борщ, полоскати легке домашнє шмаття, носити від колодязя воду, полоти на городі і в полі, ходити по канату, годинами бавитися з Галею. Одного не вміла Оля — брехати. Хотілося їй інколи збрехати, а не може — закліпає очима, почервоніє, нахилить голову і… признається. А як не хоче признатися, то мовчить. Мовчить і сльози ковтає.

І зараз Оля зробила так само: мовчала. Потім почала ковтати сльози. Григорій Савич з досвіду знав, що тепер від неї не вдасться домогтися й слова. Тож, поклавши їй руку на голову, він мирно промовив:

— Ну, не треба плакати. Витри сльози. Бач, ще й труднощів не було, а ти вже плачеш. А певне ж, хотіла, щоб і ми потрапили в такі обставини, як герої оповідання Джека Лондона. Правда ж? — Він пильно глянув на дівчинку.

Оля перестала ковтати сльози і відказала:

— Ні.

— Ну, то й добре, що ні — Григорій Савич знову погладив Олю по голові.— Колись, як випаде слушна нагода, розкажеш. Гаразд?